іҐазета
Інтернет новинка Пудкарпатськых Русинув

Особнōстї

06. авґуста 2020 |

Живот основателя ґрафічного поп-арта – кым быв Енді Варгол?

У гляданнях серинчі за океан булше 225 тисяч карпаторусинув одойшли за роботов, и многі ся обстали на чужуй земли навхтема, ставши достойныма членами америцького общества.

Енді Варгол (Андрій Варгола) – америцькый малярь, представитель новоро направленя – поп-арта, родив ся 6 августа 1928 рока уже в америцькому Пітсбургови, айбо корні го были из русинського края, из Восточноі Словакиі: отець и мати – выходци из села Микова Свидницького округа.

Няньо го, Андрій Варгола (1886-1942), котрый легіньом трафив до майвеликого индустріального центра штата Пенсильванія, Пітсбурга, быв робутным и шиковным чоловіком. Варголы цілком были страшно побожні люде, шпуривні и сокотливі, тому Андрійови выстачило пару рокув роботы в пенсильванськуй шахті, жебы зобрати тулько гроши, абы ся вернути домув и женити.

17-ручна Юлка Завадську (1892-1972), из котров ся Андрій женив у 1909 рокови, была дівков креативнов, из фантазійов. Она любила співанкы, мала дяку стати співачков. Бесідовали, же даякый час она вєдно из циганами ходила по селах округа. Дівка не дуже пилувала ся отдавати, айбо йиі отець и мати повіли своє пуслідньоє слово - Юлка стала жонов багатого Андрія.

28. юлія 2020 |

Иван Фірцак – як Карпаторусин став майсилным чилядником світу

Віновано 121. рӯчници Ивана Фірцака

У дітвацькі рокы у моюй сімї меже немногыма книжками, котрі м товды перечитав по дакӯлко раз, была и повість Антона Копинця «Кротон». Сеся книжка мала особу честь у мене. Вже од малюнка на укладци, де красовав ся образчик силака-културиста, котрый держить в руках дві великі кулі, аж дух сперало: хотіло ся быти такым, ги вӯн. На тот час не знав им, што означає слово «бестселер», айбо «Кротон» А.Копинця быв настоящым бестселером: авантюрным шедевром, не хужым ги «Три мушкетьоры» А.Дюма ци «Тарзан» Е Берроузу.

Мене такой шоковала рӯдность нам, корінным подкарпатцям, описаного у повісті Копинця: герой – русин, и мӯй нянько видів го на свої очи. Не раз розказовав ми, што Кротон выступав из цирковōв програмōву нашому селови Павлово. Така близость до «художнього образа», його прототипа, не могла не чудовати сілського дітвака, котрый знав, што книжні герої десь там, далеко, но нияк не можуть быти меже нами…

На днесь про Фірцака-Кротона чули многі и не лем на Подкарпатю. У 2012 рокови на Кийовськӯй кіностудії имени А. Довженка зняли про нього діточый філм «Иван Сила» (режисер філму — Віктор Андрієнко). Головну роль у філмі зограв чемпіон Украйины, штангіст Дмитро Халаджі. Бюджет філму становив 16 мільйонӯв гривень, а появив ся вӯн у прокаті в септембрі 2013 року.

20. мая 2020 |

125 рōкӯв Нікіфōру Дрōвняку (Крыницькōму) – живот лемковського маляря-наівіста

21 мая 1895 рока у вариши Крыниця на Лемковині (днесь Крыниця-Здруй Малопольського воєводства у Польши) глухоніма Євдокія Дровняк родила сына. Назвали го Епифаном у честь сятого Епифанія, котрого церьков частує 25 мая. Хрестили го у греко-католицькуй церьковли сятых Петра и Павла. Айбо через непривычность сього имени меже крыницькыма лемками (майже вшыткі жытелі Крыниці были русинами) дітвака стали называти Нікіфором.

Про отця хлопця не є ниякых даных, а мати го, селянка из села Поворозник, жебы прогодовати себе и сына, робила по крыницькых санаторіях майпаскудну роботу: мыла падаменты, порайила у номерах, райбала цуря, носила воду, полола чічкы. Євдокия умерла, коли сынови было лем сім рокув, и по смерти ї обстав ся Нікіфорови у наслідство сусік-лада, у котрому вун пузніше хранив свої картины.

Ошколованя давало ся Нікіфорови дуже тяжко: научив ся хіба што писати печатныма буквами, читати и раховати. Малинькым вун часто бігав у церьков и дуже любив ся находити межи иконами. Завто пузніше релігійна тема доміновала у його творчости.¨

05. мая 2020 |

110 рōкӯв «Русинськōму Валенбергови» – віновано стодисятилїтю Павла Цібере

Русины Подкарпатя за свою тяжку исторію пережили много бідовань и єдным из такых трафункув было масовоє втіканя нашых людий до Росії по анексії края Мадярщинов и зачаткови Другої світової войны. Товды совітськоє войсько дойшло аж до Карпатськых перевалув и простакуваті русины думали, што там, в СССР, буде їм хосен. Айбо каждый из тых, тко перейшов гатар, дустав от 3 до 5 рокув концтаборув ГУЛАГА за статьов 80 УК УССР «за нелегальный переход границы между Венгрией и СССР». У лагерях Мордовії читаво подкарпатськых русинув загибло. И, бизувно, повмирало бы їх май булше, кебы не Павел Цібере, чоловік, котрого называвуть русинськым Валенбергом.
И до днесь мало тко про йсе знає.

Вызнамный політичный діятель Павел Цібере родив ся 5 мая 1910 рока в селі Залужжя и быв шестов дьитинов у худобнуй селянськуй фамилії. Няньо го, Петро Цібере, через худобность наняв ся на державну роботу по ремонтови путьов-чиненикув. В школі Павел учив ся на відмінно и по настойованньови вчителя сілської школы пушов вчити ся в Мукачовську гимназію.

По конченю гимназії брат Федор вповів Павлови продовжити учобу в Празі и тот став студентом юридичеського факултета Празького Карлового Універзитета. Жив Павел на невелику державну стипендію и, правда, помагав му брат, якый став греко-католицькым сященником. Студентські рокы (1930-1936) Павел проводив активно: вун быв членом общества юристув, в котроє входив товдышньый президент Чехословакії Томаш Масарик, міністер загатарных діл республікы Едуард Бенеш, другі політичні діятелі. Цібере быв членом общества карпаторуськых студентув «Возрождение», возглавляв греко-католицькоє общество. По універзитетови вун робив у Подкарпатському земському урядови.

05. мая 2020 |

Григорій Жаткович – першый губернатор Подкарпатської Руси

5 мая 2020 рока 100 годув од часу назначеня Г. Жатковича першым губернатором Подкарпатської Руси

Родив ся будучный губернатор 2 децембра 1886 года в селі Голубиноє на Подкарпатю у родині новтароша Павла Жатковича. Коли мамці Григорія настав час родити, то дідо Молнар Андрій запряг коні та повюз паніку родити у Мукачово. Они щи не добрали ся до Берегвара (днесь сан. «Карпати»), вже зачали ся роды, и дідо Андрій вернув ся назад, у Голубиноє. Так малый Григорій родив ся у Голубиному в хыжи, де быв нотаріалный уряд и жив новтарош. Теперь там школська столова.

Хрещеный быв малый Григорій у Голубинськуй церьковли священиком Стрипським Иоаном-старшым. Пуд час хрещеня быв присутньый його стрыйко - дуже знамный на Подкарпатю греко–католицькый сященник Юрій (Калман) Жаткович.

03. мая 2020 |

Не бануву, не реву, не кличу. Иван Ситар – живот а творчōсть

Про членув «Русин-клуба» стало вже сохташом подавати біографії вызнамных русинув, котрі в давнину вадь днесь принесли хосен про нашу челядь. Не обзеравучи ся на вто, што сесь ювіляр, з Божов помочов, буде праздновати 80 лем через два місяці, айбо маву дяку вповісти дашто за нього вже днесь.

Вік мине, як з яблонь білый дым…
Днешньый наш герой - се русинськый поет, товмач, сосполный діятель Иван Дмитрович Ситар. Так, ги вно майже фурт бывать, спознав им ся з Иваном Дмитровичом май пуздно ги м про нього взнав: на тот час вже м читав його товмацтва російського поета Сергія Єсеніна, быв им в захваті и фурт им думав, а як «письмо матери» и другоє «єсенінськоє» буде звучати под гітару?

Уявлявучи собі автора, видів им перед собов битанґу десь мого віка (товды мав им 37-38), котрому з єдного боку вже «дух вандровань не милый», а з другого – авантюрноє жаданя ищи не раз «на ружовому пробігти ся кони» нияк не лишать го. И коли прощун бы И.Петровцій у 2009 рокови, в себе в «Бовті», нас познакомив, зачудовав им ся фест, увидівши челядника, котрому было десь под 70. «Наш русинськый Єсенін!», - представив го товды Иван Юрійович. Вже выпустивши на тот час зборник поезій «Старі стихы про родный край» (1992 р.) Янош Деметерович Ситар (записаний так, бо родив ся у 1940 роци за другых мадяр) прозрадив ся, што готує выдати зборник співомовок Степана Руданського, назвавши їх «Руданками». Чудно ми было: ба нашто на русинськый язык щи и з украйинського переводити?

23. апрїля 2020 |

Письма будителя – 217-роча Александера Духновича

Александер Духнович лишив по собі великоє епістоларноє наслідство, з котрого лем мала часть была до сього часу найдена, а щи менша - напечатана. Айбо в читаву мірі она розтворять истинный образ діятелности Будителя. Є фактом, же Духнович переписовав ся з широкым колом вызнамных людий свої епохы, на самый перед - словянськых діятелюв.

Часть писем Будителя найшла Олена Рудловчак у архівах Кийива, Москвы в 50-роках ХХ ст. До того часу, за словами самої пані Олены, за них нитко не знав. Рудловчак изглядала переписку и у Львові, айбо сама переписка была звыдти выкрадена. Правда, изглядателниця встигла зробити з неї копії.

Письма Духновича у великій мірі перегойковуть ся з записами його денника. Туй одтворені тоты же темы, тоты же проблемы: бідности простої челяди, предателство русинської интелегенції, неошколованость русинув и т.д. В общому, вшитко, што го боліло, што мириговало, не давало покою. Переписку Духновича мож поділити на три рокашы:
– Наставляня молодежи
- Посланя монахам-василіанам
- Письма цімборам

До першого рокаша однесеме письмо Духновича од ученикови Акакію Петроваю. З біографії Будителя знаєме, што быв такый період в його біографії, коли о. Александер гуверновав у сына ужгородського жупана Петровая и полюбив свого єдинственного школаша «булше за свого сына». Се письмо напоминать «Письма од сынови» Ф. Честерфілда, котрый заганяв їх сыну майже денно подовж многых рокув. Вадь письма свойим сынам педагога В. Сухомлинського и поета В. Стуса.

09. апрїля 2020 |

85 рōкӯв Володимиру Біланину

У подкарпатському русинському двиганьови за тоты рокы, што у ньому участвову, видів им вшиляку челядь. И тому маву фест примірув, абы дашто поруняти й проаналізувати. Єдно можу вповісти, што мало є такых: успішных, реалізованых и знамных – котрі суть туй, у русинському двиганю, просто так: не претендувучи ни на котрі матеріалні выгоды, ни на якоє главенство в русинських організаціях.

Они туй, бо так велить їм совість, бо у сьому видять своє призначеня. А вже докус єдиниці – се тоты, што мали вшиткы блага и визнаня поза русинством и прийти діла них сюда, ги рахувуть русинофобы, меже нас – «нетрибув и дилетантув», означало, спустити ся на самоє дно, змаргіналити ся, айбо они се зробили. Такый крок у бук свого обездоленного народа вчинили в свуй час Адолф фон Добрянський и Михаил фонВисаник. У наш час можу сміло назвати такой такого «русинського декабриста» – Володимира Федоровича Біланина.

Про Володимира Біланина розказав ми першый раз прощун бы днесь Иван Петровцій. Перебиравучи русинські книжкы у його «Бовті», сперим позур на тому, што многі з них профінансовані за участи В.Ф. Біланина. Иван Юрійович накурто розказав, же Володимир Федорович у минулому директорУжгородського дослідно-експериметрального завода нестандартного обладнання.

Исе быв завод у обласному центрі, при котрому вже товды фунговав народный фолклорный ансамбел на 120 участникув. Коли зачався третьый русинськый ренесанс, то Біланин поддержав го нараз, ищи товды, у 1990–1991 рр. выводячи под урядову будову днешньої обласної державної адміністрації свойих робочих, абы одстояти позицію свого народа. А на днесь вун пенсіонер, котрый довгый час подпорує русинськоє двиганя, фурт жертвувучи свої гроші и притягувучи сюда фінансы спонсорув.«Майже ани єдна русинська книжка не выйшла без участи Біланина», – констатовав товды Иван Юрійович.

02. апрїля 2020 |

250 рōкӯв Иванови Орлайови

Коли у 1787 рокови, под час нащивленя Лемберзького універзитета, император Австрії Йосиф ІІ попросив вказати му май файных студентув, товды професор И.Феслер привюг трьох: П.Лодій, В.Кукольник и И.Орлай. Всі русины… всі из Подкарпатя…

Иван Орлай родив ся 2 апріля 1770 року у селі Давыдково Австрійської имперії (днесь - Мукачовськый район Закарпатської области). За дакотрыма даныма – у Хусті.

Орлай пройшов ошколованя в Ужгородськуй гімназії, пуздніше – у гімназіях варишув Карей и Орадь. Высшу школу дустав у Лемберзькому універзитеті, на філозофському, а у Будапешстського універзитета- богословському факультеті.

Ошколововав ся такой у Йозефінськуй семінарії (1789 р.), став членом римсько-католицького ордена піярув, заложеного 1597 р. Знав русинськый, русськый, мадярськый, швабськый, латинськый и грецькый языкы. Дуставшы званиє професора (1790 р.), Орлай зачав педагогійну роботу у Велико-Карловськуй гімназії, выкладав давні языкы, географію, историю и арифметику у нижчых класах. Айбо не довго вун удержав ся на должности выкладача. Ректор-єзуїт одказав ся подовжити контракт из молодым вченим, бо тот быв «русином» за похоженьом.

30. марта 2020 |

Денник будителя – 155-роча смерти Александера Духновича

Записы Духновича про патріотизм и ренегатство, выборы, пожары, епідемії...

Свуй денник будитель Александер Духнович зачав вести из августа 1859 рока и вюг го по апріль 1864 рока. Записы доста часті, зроблені латинов вадь «язычієм» и они суть деталнов хронологійов житя Пряшовської, епізодами – Подкарпатської Руси того часу з коментарями. Дакотрі з них мавуть назвы вадь заголовкы «Nota», «Pro memoria».

Як и булшость денникув, записы Духновича – се публіцистична оповідь из субєктивно-психологічным мотивованьом. Такой се - засоб психічної самотерапії, так як автор денника так выливав душу, сповідав ся через записы перед Богом, просив у нього помочи про свуй народ. Тому проблема одродженя русинув, проблема ренегатства майбулше пропозірувуть ся у записах Духновича.

Період кунця 50 - першої пол. 60-х рр. ХХ ст. – се час, коли, одойшовши од стресу після розгрому у 1849 роци, мадяре наново набирали ся моцы и мали дяку на реванш (резултатом стало вчиненя Ракусько-Мадярської державы у 1867 рокови). Се быв час, коли права, одвойовані групов Добрянського, русины прямо на очах тратили, й се болюче разило о. Александера.

15. марта 2020 |

Иван Сильвай – живот а творчōсть

Иван Сильвай родив ся 1838. рока у жупі Береґ, у селї Сусково, у фамілії ґрекокатолицького сященика. Ґімнацію скончив в Ужгородї и Сатмарі, пузднїйше свої теолоґічнї познаня углубляв в Ужгородськуй семінарії и Будапештськум універзітетї. 1862. рока, будучы молодым сящеником, став помочником свого отця у Сускові, по смерти котрого и зайняв його довжность. Айбо 1881. рока Ивана Сильвая перевели у Туря-Реметы.

На первый взгляд, його жывот и карьєра ничым не рознила ся од судьбы другых ґрекокатолицькых сященикув, айбо, кедь глубже изучити утышті записы, котрі захранили ся, лем тогди отворять ся правдива сущность сященика. У каждому шорикови його творув одображає ся любōв його ку людям, стремліня їм помочи и зробити жывот майлегшым у склавшуй ся тяжкуй сітуації.

Доказом сього служыть його книга «Автобіографія», котра была написана на фарі у Туря-Реметох автором у возрастї 60 рōкӯв 1898. рока. Ся чудесна біографія є кроникōв ушыткуй фімілії, за Русинув, бывавучых на Пудкарпаттю, за їх тяжкый жывот. У своїх творох автор одмічать важноє значеня вошколованя селян, пише за історичну ролю русинського народа, за його културу, традіції. Як сященик вун изробив описаня даскулькох монастырюв и церькōв, а также церькувных празникув. Изучавучы творы Ивана Сильвай у єднуй особі служыв свому народови и як сященик, и як просвітитель. Вун реґуларно публикує статї, очеркы у областных, районых выданьох, як, «Новый Міръ», «Карпатъ», «Листокъ».

Иван Сильвай быв выдатным літературным дїятельом другуй полōвкы XIX. столїтя, творы котрого составили четыри величезнї томы куповисув. Булшость його творув была выдана пуд имням Уріил Метеор.

08. марта 2020 |

Ōдōйшла у лїпшый світ Маргарита Безик

7. марта одойшла у ліпшый світ Маргарита Ивановна Безик (в дівоцтві – Молнар) – русинська вчителка, создател и многоручный керовник школского музея в Голубиному, автор исторії села, знамный лінгвіст и изглядател русинського фолклору й нашого сохташа.

Най земля буде пухом великуй патріотці свої землі!

07. марта 2020 |

Гіядōру Стрипськōму – 145 рōкӯв

Родив ся будучный ученый и писатель 7 марта 1875 года в с. Шелестово пиля Мукачова в родині греко-католицького священника Миколая Стрипського и Юліаны Васевчик. Родина Стрипських была доста знамнов на Пудкарпатю. Из сьої файты пушли Иван Стрипський-старшый 1833 года рожденя и Иван Стрипський-меншый 1857 года рожденя. Обоє служили у селі Голубине священниками й похоронені там - пиля церквы.

Читати Гіядор научив ся щи умалости дома уд отця. До школи зачав ходити у сусіднюм селі Фрідешові, а закончив у Русковцях, куды на тот час перевели отця душпастирити. Унгварську Королювську Католицьку Гімназію закончив року 1893 и нараз поступив на гуманітарный факултет Будапештського всеучилища Петера Пазманя. Року 1896 перейшов учити ся до Коложвару, де вчинила ся перша у Мадярщині катедра етнографії.

Гіядор Стрипський, як слухатель Коложварського всеучилища Франца Йозефа, єден семестр школного року1897-1898 перебывав на польськуй стипендії у Львові. Туй уд Михаила Грушевського и Алексадера Колессы учився исторію й літературу, спознав ся из Иваном Франком, Остапом Роздольським, Иваном Верхратським, и Володимиром Гнатюком. Пуд час студій у Львові Гіядор Стрипський добрі научив ся полського языка, што му ся пак придало у житю. По студіях у Львові служив у войську в Кошицях.

Вернувши ся из войська в рр.1901 – 1903, робив у музею Ардялського Карпатського общества. Року 1904 Стрипський женив ся. Паралелно из роботов у музею читав лекції из руського языка у Коложварському всеучилищу як приватный професор.

05. марта 2020 |

205-роча Ивана Ракōвського

Родив ся Иван Раковський 5 марта 1815 року у селі Ставне, в родині окружного нотароша. Учив ся в Ужгородськуй гімназії (1824 – 1830), по окончанію котрої поступив до Ужгородської греко–католицької духовної семінарії, послі окончанія якої быв призначеный на роботу у єпископську канцелярію под. керівництвом Александера Духновича, де они познакомили ся й поцімборовали ся.

У 1839 годі Раковського высвятили на греко – католицького священника й выладили у Велику Рыбницю поповати. Вун там душпастирив з 1839 до 1844 год.

У другуй половині 40–х годув ун учительовав у греко-католицькуй учительськуй семінарії, та там го призначили віце–ректором тої семінарії. Пуд час учительовання у семінарії вун много робив над собов, перфектно выучив руськый язык и літературу. У 1850 годі його назначили товмачом державных законув на руськый язык у Будапешті й редактором «Земського Угорського вѣсника для королѣвства Мадярскаго».

У 1856–1857 годах у Будапешті пуд редакційов Ивана Раковського выходит руськым языком про греко–католикув Мадярського корольовства и Галіції «Церковна газета», Коли єї было заперто, Раковський добивать ся выданя нової газеты – «Церковного вѣстника для русиновъ Австрийской державы». Тай ся новинка на 16 номері перестала екзистовати. Товды Раковський вернув ся на Пудкарпатя й быв назначеный священником у село Иза.

02. марта 2020 |

Русинська родина – Михаил Мелеш

Днешньоє Подкарпатя цінить ся не лем файныма майстрами пензлика ци строителями, айбо славноє оно и префайныма гудацькыма талантами, котрі, дякувучи Богу, нигда ся не переведуть на нашуй земли. Про єдного з самородкув края сеся шорова передача «Русинської родины».

26. фебруара 2020 |

До 110-роча Федора Пōтушняка

Из славных имен людий нашого прекрасного краю имня Федора Потушняка занимать важноє місто в исторії, културі, науці, літературі середины ХХ стороча. У фебруарі выповнює ся 110 рокув од дня його нароженя и 60 – од дня смерти.

Федор Потушняк быв талантливым писательом и ученым, што ся трафлять у єдному челядникови мало коли. Як літератор, вун быв прозаїком, поетом, драматургом, есеїстом, критиком и журналістом; як ученый – историком, філософом, археологом, етнографом. Вун гибы чувствовав, што судьба выділить йому дуже мало и повностю оддавав ся роботі. «Смысл мого житя лем у роботі, яка бы принесла хосен людьом», ‒ так вызначив своє кредо и ниґда йому не зрадив. Се быв истинный патріот нашого краю.

Родив ся Федор Потушняк 27 фебруара 1910 рока у с. Осой Иршавського району. Закончив Береговську гімназію и філософськый факултет Карлового универзитета у Празі. Из 1937 рока робив учительом у с. Білкы и с. Великий Бичков, сотрудничав из Подкарпатсьскым Обществом Наук (ПОН), де редаговав «Літературну Недѣлю». У 30-і рокы вун обходив и обїхав на біціґльох мало не вшиток наш край, зберавучи етнографічный и фолклорный матеріал. Опубліковав верьх 100 статий из етнографії, многі из якых, як писав доктор историчных наук М.Тиводар, за научным уровньом не мавуть аналога в украйинськуй етнографії.

У повоєнный час робив у редакціях областных газет и в Ужгородському державному универзитеті на кафедрі общої исторії (читав студентам курсы из етнографії, археології и спецкурс из чеського и словацького языкув).

11. фебруара 2020 |

До 185-роча уд народженя Анатолія Кралицького

Анатолій Федорович Кралицькый (псевдонімы: І. Васильевичъ, Аскольдъ, Иванъ Нодъ) родив ся 12 фебруара 1835 рока в селі Чабины на Восточнуй Словакії, «у самой подошвы Бескидов, где первый раз я узрел свет Божий». 1858 рока скончив ошколованя в Ужгородськув духовнув семінарії й зачав робити вчительом при Марія-Повчанському монастирьови. Вже з 1869 рока до посліднього дня свого живота (умер 11 фебруара 1894 рока) быв игуменом Мукачовського монастиря св. Миколая.

В исторії Подкарпатя Анатолій Кралицькый - знамный писатель, историк, етнограф, фолклорист. Написав булш ги 400 робот. Вун пробывав писати по-російськы, через се булше його робот увіділи світ у русофілськых журналах Подкарпатської (товды – Угорської) Русі й Галичины.

Як послідовник Александера Духновича, ювіляр пропагандовав идею єдности словян, знакомив русинув Подкарпатя з «руськимы братами» (росіянами). Также знакомив читателюв из културов южных словян, напримір: сербув. Описовав и несловянські народы, в першум шорі - мадяр. «Бетярюв Угорскых степов» руняв из карпатськыми опришками з конями й збройов.

Айбо май фурт писав про живот нашого народа, який жиє од Марамороша до Спишської земли. Як патріот свої земли з любовльов описав край свого дітвацтва – Лабірськый округ, де на тот час были 32 села, в якых жили 9 370 русинув, было 22 церквы, 15 попув, 1 монастырь у Красному Броді, де товды было четверо монахув. Школы были в каждому селі, айбо вчили ся в них діти лем узимі, бо потому в яри, літови й восени помагали в ґаздувсті старшині. Вун писав, ош русины – нащадкы білых хорватув, які давно жили в Карпатах. Кралицький писав, ош всі «лаборчане, як вообще вся Русь, есть народ певучий».

30. януара 2020 |

Карпаторусин – кум царя Александра І

Васильови Кукольнику – 255 рōкӯв.
Говорячи про судьбы русинськых ученых, котрі у 19 ст. перебрали ся жити и робити у Росію, не мож забыти Василя Кукольника, чоловіка из академічныма знаниями, кума царя Александра І.

Родив ся Василь Кукольник 30 януара 1765 рока в Мукачові.
Будучный ученый ошколововав ся в Лемберзькуй академії, по чому муг научати на дакулкох кафедрах: Права, Исторії, Математикы, Політичных наук, хоть котрого из давньых и многых новых языкув и літератур.

У 1803—1804 рр. Кукольник выдав на полськум языкови дві роботы: «Dzieło Ekonomiczne», 5 ч. г. и «Dziennik Ekonoraiczny», 12 ч. Ги професор Замостського ліцея, В. Кукольник в 1803 рокови быв кликаный из Австрії Н.Новосильцевым, по наговорови И.Орлая, в Петербург діла возглавленя кафедры Римского права в Педагогійному институтови (товды ищи- Учителськуй гимназії). Айбо кафедра уже была занята, и вун ся согласив выкладати на кафедрі Опытної фізикы, так як ошколованя го было універсалным. Кукольник такой выкладав хімію, технологію и агрономію.

З 1805 рока Василь Григорович читав Римськоє право у Высшому Училищі Правоведеня, фізику и право на публічных курсах про гражданскых чиновникув, римськоє и приватноє право в Главному Педагогійному институті.

28. януара 2020 |

Вун заслужив, абы го тямили!

У Полши, у вариши Краков, недалеко од головного плаца на березі р. Вісла, высочить памнятник нашому краянинови Ивану Гарайді. Там го тямлять и честувуть, а у нас про нього мало тко знає. А быв Иван Гарайда вызнамым лінґвістом, педагогом, товмачом, русинськым просвітительом.

Родив ся Иван Гарайда 29 януара 1905 рока у селі Заричово (Унґ. Австро-Мадярщина, теперь Украйина, Закарпатська область, Перечинськый район). Його отець быв директором містної школы, а дідо по матери Иван Торма, тоже учитель, булше ги 40 рокув занимав ся збераньом устного народного умілства. Завто Иван ищи з малых рокув знав традиції и обряды свого народа, особенно любив народні співанкы и приповідкы.

У 1919 р. Иван Гарайда вєдно из родителями перебрав ся жити у Мадярщину. Там вун закончив гімназію, а из 1924 по 1928 р. учив ся на юридичному факултеті Будапештського универзитета, дустав титул доктора права, айбо юристом ниґда не робив. Поступив на філологічный факултет у Пейчи, а позад його законченя из 1930 по 1934 р. учив ся в Ягелонському универзитеті на філософському факултеті, позад законченя якого преподавав у Ягелонському универзитеті, а также у ліцейови и гімназії г. Краков. Сю роботу перервала Друга світова война. Уєдно из краковськыми професорами 6 новембра 1939 рока быв арестованый гестапом и одправленый у концлагер Саксенгаузен. Страшні условія у концлагерови одбили ся на його здоровлю – и вун тяжко заболів. За ходатайства родичув, мадярськоє правителство добило ся його высвобоженя, и в яри 1940 року Иван Гарайда вернув ся в Мадярщину и перебрав ся жити в Ужгород, де стає директором Подкарпатського Общества Наук (ПОН).

Період из новембра 1940 до 27 октовбра 1944 рока (до прихода совіцької армії) быв майбулш плодотворным у житю И. Гарайды. Тогды вун активно занимав ся научнов, выдавательськов и просвітительсков роботов.

18. януара 2020 |

ІІІ. засіданя «Русин-клуба» одбыло ся в Ужгороді

17 януара у конференц-залі Центра култур націоналных меншин Закарпатя одбыло ся ІІІ плановоє засіданя Сосполної організації «Русинськый културологічный клуб». У роботі «Русин-клуба» на сесь раз участвовав Йосип Резеш, началник управліня націоналностий и релігій Закарпатської обласної державної адміністрації.

Члены «Русин-клуба» на засіданьови заслухали и обговорили звіт Шиповича Юрія, головы клуба, котрый розказав про роботу організації за септембер-децембер 2019 року. Быв наміченый план роботы на януар-март 2020 року. Такой на засіданьови было розділено меже членами організації напрямы роботы клуба, розпозерано календарь знамных и памнятных дат, котрі одзначатимуть ся членами «Русин-клуба в І кварталі 2020 року.

Обговорьовало ся такой звіданя штодо вызнаня русинув окремым народом на Украйині и врахованя сього при шоровому Всеукрайинському переписі людности.

Была вчинена провба у шоровый раз затвердити символіку «Русин-клуба», айбо и на сесь раз меже клубістами не было найдено консенсус, тому договорили ся звіданя одклали на IV засіданя, котроє планувуть провести у кунци марта 2020 року.

18. януара 2020 |

Днесь 170 рокув Юлію Ставровському-Попрадову

Юлій Ставровський-Попрадов родив ся 18 януара 1850 року у с. Спишська Сулина Бардейовського округа у фамилії священника.

Ошколововав ся в Пряшовськуй гімназії, на юридичному и богословському факултетах Будапештського універзитета. Робив парохом у с. Орябина, служником в єпископськуй канцеларії Пряшова, по тому аж до смерти - парохом у с. Чертіжному.

Щи роблячи у Пряшові, Юлій Ставровський-Попрадов просив по смерти свого отця дати му його фару. Айбо єпископ Михаил Товт отказав му и писатель обстав ся без роботы, вже мавучи сімю. Лем по смерти чертежського священника Михаила Бескіда, было му позволено перебрати ся на живот и роботу у Чертіжне.

17 апріля 1879 рока, подавучи заявленя на роботу у Чертіжному, Юлій Ставровський-Попрадов писав А.Добрянському у письмови: «Знаю, ош там, у непосредственнуй близости до Вашого Высокородія, я найду тото душевноє наслажденіє, отсутствіє котрого я туй, у городі, постоянно чувствую, и лем у руському селі можу найти».

25. новембра 2019 |

Із Пасїкы до Пряшева через Великый Варад

Маленьке русинське село **Пасіка** перебувало в складі королівського комітату Береґ, колись Верецького, а відтак Свалявського округу, та належало Мукачівській домінії (землеволодінню) графів Шенборнів.

До XVII ст. поселення згадувалося разом із селом Сусково. 5 березня 1590 р. трансільванський князь Жіґмонд Ракоці дарує це поселення Матею Палчічу, Ференцу Зітткару, Шімону Зітткару та його синам Яношу, Орбану і Станку.

За даними урбару 1649 р. село трансільванського князя Дьордя Ракоці мало 13 вільних селян, 16 хлопців, 32 дорослих чоловіків та 8 коней. У 1699 р. в селі згадується священик (батько) Янош Пап. В селі проживали одні русини, а півсела тоді звали Іванами.

За даними канонічної візитації Мукачівської уніатської єпархії, здійсненої у 1750–1752 рр. єпископом Михайлом Мануїлом Ольшавським, парохом в селі був Сімеон Таркович. Парафія була заснована попереднім єпископом Георгієм Геннадієм Бізанцієм, від якого в церкві св. Архистратига Михаїла знаходився антимінс. В селі налічувалося 50 вірних уніатів та 12 «гостей». Церковна метрика в селі ще на той час не велася.

24. новембра 2019 |

Честовали памнять Григōрія Тарковича

23 новембра у Сваляві з поводу 265-ых роковин од дня рожденя першого пряшовського єпископа Григорія Тарковича, уроженця села Пасіка (колись Березького комітату) пройшли памнятні урочистости.

Так як постава Тарковича є майменше знаною меже вызнамныма свалявчанами, тому и рішили дійство провести максимум ефективно, залучивши медіа и науковцюв.

Григорій Таркович, який родив ся у сімї сілського дяка, дустав префайноє ошколованя у Великому Варадині и Відньови, быв священником и професором Ужгородської семінарії. У 1816 р. Тарковича было назначено першым єпископом нововчиненої Пряшовської греко-католицької єпархії, хоть рукоположеный вун быв лем 17 юнія 1821 року у Краснобродському монастирі мукачовським єпископом Алексійом Повчом.

19. новембра 2019 |

230 рōкӯв Михаилу Лучкаю

Михаил Лучкай (Михаил Поп) родив ся 19. новембра 1789 у Великых Лучках, Березького комітату. Быв священником, историком, лінгвістом.

М. Лучкай зачав ходити до гімназії в Ужгороді, а закончив єї в Орадейи (Великому Варадині) в 1812, потому вчив ся у греко-католицькуй семінарії у Відні (1812 – 1816).

По освяченю на греко-католицького священника у 1816-му рокови куртый час служив у руднум селі, почому, у 1818 р., быв призначеный до єпіскопскої службы в Ужгороді, де став секретарьом єпископа, архіваріусом, нотаріусом и главов єпархіалної консисторії.

Пуздніше, у 1827 рокови, быв призначеный священникаком на Цеголну улицю.

У 1829 р. М. Лучкай перебрав ся служити при дворі князя Карла Людовіка Бурбона в вариш Лукка (Италія). Перебывавучи у в. Лукка, М. Лучкай присвятив свуй час зоставленю граматикы про карпаторусинув («Grammatica Slavo-Ruthena: seu Vetero-Slavicae et actu in montibus Carpathicis Parvo Russicae, seu dialecti vigentis linguae», 1830). Вун хотів, жебы церковно-словянськый язык став сполочным літературным языком про вшыткых словян, так ги латинськый язык фунговав сполочным літературным языком про многы народы Европы.

10. новембра 2019 |

100 рōкӯв Майклу Стренкови

Міхал Странк (Майкл Стренк) - вояк Другої світової войны, морськый піхотинець, герой Америкы.

Міхал Странк родив ся 10 новембра 1919 рока в русинськуй фамилії у селі Ярабина (днесь район Стара Любовня, Пряшовщина). Отець му Василь Странк и мамка Марта (у дівоцтві Грофикова) были уроженцями сього села, заселеного русинами.

Отець Міхала перебрав ся в США у 1921 рокови, там вун устройив ся робити на шахту в округови Камбрія, штат Пенсилванія. Сімя злучила ся по єдному рокови, коли отець Міхала заробив гроші, жебы перевести жону и сына в Сіверну Америку из Європы. Дворучный Міхал прибыв вєдно из мамов в порт Ню-Йорка 4 августа 1922 рока на лайнері «Беренгарія».

В штатах Василь Странк быв май знамый пуд имням Чарлз. Имня малого Странка, даноє му при роджені - Міхал, было поміняно на англоязычный варіант – Майкл, фамілія – на Стренк. У 1937 рокови М. Стренк кончив школу в Франклин Боро, штат Пенсилванія, по чому вступил у Гражданскый корпус охраны окружающої среды, де робив пувдрога рока до поступленя на военну службу. У Майкла были два браты, котрі ся родили уже в Пенсилванії – Пітер и Джон, а такой сестра Мері, май мала у фамилії.

9. новембра 2019 |

Знамі америцькі Карпаторусины ІI.

Исе уже є другый за шором очерк про знаных людий из Карпато-Русинськōй діаспоры Америкы, які прославили себе и наш народ у разных сферах: ци ôто наука, музика, спорт и так дальше. Писати за сякых людий треба и мусай. Знайме їх и бирім пример, а май главное тямім, ош є у нас свōї славні люди усяды, даже и за окианом!

А май уважав сих людий, бо їх вӯтці и матери імігровали из Карпатськōй Руси, и тяжко робили у чужōму контининті май часто на шахтах и заводах, а ім удало ся добити ся вершин, тым самым прославити наш, Карпато-Русинськый народ. А май ми дуже приятно, ош лічно м знакомый из єдным из сих славных людий – Павлом Робертом Маґочійом, профессором, историком, ученым. Дуже ми было приятно мати из ним типлі бисіды и пôлучити выд нього книжкы из автографом.

7. новембра 2019 |

Василь Лізак – зеркало русинського ренесанса 20-40 рр. 20 стороча

У 2009 рокови днесь прощун бы замголовы Свалявської райрады Борис Русин, знавучи, што я из свойим бывшым учеником Иваном Козарьом роблю над исторійов Свалявщины, дав мені рукопис якогось Василя Лізака, напечатану на обычнуй печатнуй машинці. Борис Петрович, котрый быв твердым патріотом свого края, вповів: «Се тобі поможе».

Хоть, иппен, сеся фамилія гибы мелькала до того перед мойими очима, коли м перебирав шематизмы учителюв за чеськый період, айбы меже десятками фамилій учителюв народных школ района она якбы ся розмыла. Интерес до рукописа у мене май вырос, як им дознав ся, же Василь Лізак є дідом знамого у світі композитора Євгена Станковича.

Коли я перечитав сесі спомины, написані Лізаком лем про свойых дітий и внукув, то м увидів, же се типовый варіант сторочного одрізка Подкарпатської исторії, розказаный не ученым-изглядательом, а простым учительм народної школы, самым екземпляром дійства. Рукопис є образцьом вадь літописом народного житя, про котроє говорить сам літописець, котрый каждый вирьх ци шанц го одчув на свойой кожи.

Автор, котрый ся родив 25 октовбра 1884 року, розказує про свого діда Василя-йобагіона (кріпака) из села Лохово на Мукачовщині. Розказує про то, же після мадярської революції под час епідемії холеры дідик и бабка го повмерали, и отець го Василь вєдно из братом Иваном и сестров Марійов мусіли жебрачити. Дяк села Серенчовци (днесь Щасливоє) Бумбак забрав дітий до себе.

6. новембра 2019 |

Знамі америцькі Карпаторусины I.

Народ наш малый, айбо славный! Хōть кӯлько бід треба было нам пирижити, кӯлько тяжкых дōрӯг траплят ся нам типирь, айбо сокотит нас Бог, ни дасть нас згырити. Людности нашōй видит ся, ош нас мало, айбо ōто ни так! Наша чилядь истинно «золота» и славна ни лише дома, в Карпатськӯй Руси (Лемковина, Пряшӯвщина, Подкарпатя, Марамуреш), ай пō всьому світу.

Через тяжкі часы, у нашōму краю, ищи при Австро-Мадярщині, у Америку почали мігровати тисячі русинӯв. Посиляли ся май часто у штаті Пенсільванія. Там и образовала ся велика карпато-русинська діаспора. Діаспора подарила світови виликых людий, котрых мы файно знаеме, айбо парадокс у тōму, ош пошти вшиткі ни знавут, ош ōты люди мавут русинськое куріня.

Про тых Американськых Карпато-Русинӯв я и хōчу накурто написати. Для многых из нас, може буде и дрӯбный шок, ош дані люди мали мамку, авать няня русинськōй національности. Но нам исе знати треба, убы відіти и рōзуміти, ош мы ни другосōртні, и у нас є свōї люди, котрыми мош ся гордити!

29. октōвбра 2019 |

Скоро Григорію Тарковичу – 265

Вже менше ги місяць обстає ся нам до одміченя 265-ї рочниці од дня рожденя вызнамного подкарпатця, карпаторусина, священника, церковного иєрарха, поета и урядовця Григорія Тарковича.

Се была фест суперечлива постава нашої исторії, про котру и його сучастникы и днешні изглядателі говорять по-всякому. Айбо вшиткі суть єдині в тому, што Таркович быв великый челядник - любитель свого рода.

16. октōвбра 2019 |

Александерови Митракови – 182 роки

Меже будителями нашого народа постава Митрака є єднов из майчестованых у исторії края.

Родив ся просвітител 16 октовбра 1837 рока у фамилії сященника Андрія Митрака, котрый перед сьым перебрав ся у Плоскоє из Ганьковиці (обыдва села у Березькому комітаті). 12 фебруара 1841 рока отець Андрій умер (простудив ся у церьковли).

По сьому сімя (котра налічовала четверо дітий) наново перебрала ся жыти в Ужгород. Туй, в Ужгороді, умер брат будущого писателя, а сестры го жыли из ним по вшытких містах, де попував.

05. октōвбра 2019 |

Русинська родина – Євген Фенцик

Євген Фенцик родив ся 5 октовбра 1844 рока у селі Мала Мартынка Березького комітата. Його родителями были Андрій Фенцик и Анна Фірцак. Ошколововав ся вун в Ужгородськуй и Сатмарськуй гимназиях. Кончив богословськый факультет Віденського універзитета.

Кончив богословськый факультет Віденського універзитета. У період університетського ошколованя участвовав у роботі рокашув словянськых студентув. Вун знав ся из Коларом, Шафариком, Челаком, Талупков и другыма. Фенцик знав їх стихы, слухав выступы. Именно товды, абы обставати ся инкогніто, вун узяв псевдонім «Владимір». За файну роботу на пути словянського ренесанса Фенцик быв награжденый 32 золотыма корунами, котрі му премійовав незнамный меценат.

1. октōвбра 2019 |

Євменію Сабōву – 160

Родив ся 1859 року в селі Вербяж.

Ошколововав ся в ґімназіях в Ужгороді, Мукачові, Пряшові и Левоче. Закончивши богословську семінарію в Ужгороді, служив священником в Арданові, а потому выкладачом русського языка в Ужгородськуй гімназії.

1898 року переселив ся в Севлюш (днесь Виноградов), став архідияконом. Быв обраный «пожизненно» головов «Общества им. А.Духновича». Автор єдної из популарных у "чеськый період" граматик, хрестоматії русиньскых творув, многых научный трудув.