Статя знамного в краю політолога Михаила Зана присвячена 30-й рочници організації першої на Подкарпатю русинської організації «Общества карпатськых русинов». Мавучи дяку обєктивно высвітлити товдышні дійства, Михаил Петрович, обперавучи ся даколи на полярні жерела информації, подає не лем исторію появы Общества, а и тоты процесы, што чинили ся кругом нього. Такой п. Зан из высоты 30-ручної давности дає оцінку резултатув русинського двигая у краю, вказує на його хосны и недостаткы.

Наші русинські патріоты, безувно, десь по-недоброму, даже агресивно приймуть котрісь подані вченым факты вадь хосновані жерела, айбо из исторії не мож выбирати лем файноє. Ги про мене, то з радостьов и захватом читав им про состав першого Правліня Общества карпатськых русинов и про перші рішеня нововчиненої організації. Шкода, што противникам русинства вдало ся тот ренесантный дух, то націоналноє поднесеня звести майже на нич, и на днесь треба многоє зачинати з нуля. Айбо важно главноє – русинськоє двиганя не изчезло, не вмерло вєдно з його зачинателями, ги вто хотіло ся многым русинофобам, а трансформовало ся и омолодило ся. А се файна перспектива про русинськый язык и културу быти всокоченыма.
Юрій Шипович, голова СО «Русинськый културологічный клуб»

Одродженя русинської етноидентичности на днешньому Закарпатю в умовах гласности й демократизації без люстрації и декомунізації


У кунци 80-х – на зачатку 90-х рокув минулого стороча в Радянському Союзі одбывали ся процесы перестройкы, гласности и демократизації. В Закарпатськуй области они были доста неоднозначныма й противоречивыма. Наперед йде ся про формованя діаметрално противоположных сосполно-політичных рокашув меже краян, котрі репрезентовали украйинськый націоналістичный и русинськый етнокултурный направленя. Першоє поязано из формованьом Закарпатської обласної організації Товариства української мови імені Т. Шевченка, крайового товариства «Просвіта», осередка историко-просвітителської організації «Меморіал», регіоналных структур Української Гельсінської спілки, Народного Руху України и Української Республіканської партії.

Другоє направленя сосполно-політичної участи закарпатцюв у період демократизації поязовуть з вчиненьом 30 рокув тому Общества карпатськых русинув (дале – ОКР) и одродженя етноидентичности «русин», яка безапеляційно была ототожнена з украйинськым етносом комуністичнов владов СРСР щи задовго до вхоженя Подкарпатя до його состава.

Вартовало бы одмітити, што звіданя русинської етноидентифікації на Закарпатю было актуалізовано з проведеньом переписованя людности щи в януари 1989 року. Товды майже двадцять особностий настойовали на тому, штобы у графі націоналность в їх переписных листках было записано «русин», а не «украйинець». Меже них быв архітектор Ужгорода Михаил Томчаній, сын знамного писателя Михаила Томчанія, автора трилогії «Жменякы» (1964). Знаково, што до септембра 1989 рока проблема самобутности русинув нигде публічно не кивала ся, хотя в области одбывали ся многолюдні мітинги.

Иппно, у септембрі на боках областної новинкы «Закарпатська правда» появлять ся розширеный чланок головы Закарпатської областної організації Товариства української мови імені Т. Шевченка, професора УжДУ Павела Чучкы «Як русини стали українцями» [7]. В публікації быв спомненый М. Томчаній, котрый закликав до наверненя етноніма «русины» и одродженя сохташа – «звичаїв і традицій предків». Йшло ся про русинську етноидентифікацію в Чехословакії и лемкув Польшы. Статя П. Чучки, вчинена на заказ областного комітета Комуністичної партії, зробила «обратный ефект» и фактично каталізувала процес самоорганізації представителюв русинської интелігенції Закарпатя, котрі были на боци М. Томчанія. Варто напомнити, што в тот час не было алтернативного, кроме телевізії, жерела информації. Люде активно читали областну періодику, обговорьовали актуалні публікації. Тому товдышня закарпатська интелігенція включила ся в дискусію штодо зміста русинської етноидентичности закарпатцюв.

Тому сплановану дискусію штодо протиставленя украйинцюв и русинув у области одзначавуть у свойих монографіях як приверженцы [5, с. 469–470], противникы [1, с. 80], так и нейтралні изглядателі русинства из-за гатара [2, с. 62–64]. Одтак публікацію сього чланка и подалші дискусії з приводу головного вывода автора про необходимость ширеня просвітителської роботы штодо протидійств антиукрайинськым настроям на Закарпатю мож раховати офіційным вызнаньом керовництвом области екзистованя «русинської проблемы», яку мусай рішати [2, с. 64].

Другым чинником, котрый каталізовав процес організації ОКР в области, мож раховати процесы демократизації в сусіднюй Чехословакії. 17 новембра 1989 року зачала ся Бархатна революція, а вже через девять днюв у в. Пряшові одбыла ся стріча «Иніціативної групы русинув-украйинцюв Чехословакії за перестройку», де было заявлено про практичну невырішеность «русинського націоналного звіданя». У януарі 1990 року «Культурний союз українських трудящих» было перечинено на «Союз русинів-українців Чехословаччини», котрый май пуздно розколов ся, и у марті того же року з його строма вчинила ся сосполна організація «Русинська оброда Словенська» [2, с. 64–65].

Задовго до офіційної легалізації, 2 децембра 1989 року одбыло ся першоє зобраня иніціативної групы з вчиненя сосполної організації русинув Закарпатя. В ньому участвовали архітектор М. Томчаній, юрист Петро Годьмаш, професор-историк УжДУ Іван Гранчак, историк-краєписець Людвіг Філіп, педагог Борис Сливка, секретарь обласного одділеня общества «Україна» Маргарита Михальова. На шоровому засіданю присутствовали такой науковци УжДУ Едуард Балагурі, Вячеслав Котигорошко и Степан Фодор; писатель Иван Долгош, Володимир Фединишинець и Иван Петровцій; народні артисты Клара Балог, Марія Зубанич и Петро Матій; малярь Володимир Микита; директоры и вчителі школ Дмитрій Олесин, Матвій Попович, Йосиф Голінка, Андрій Шепа и др. [5, с. 470].

17 фебруара 1990 року в Ужгородському областному Домі профсоюзув одбыла ся установча конференція, на котру прибыли 324 делегаты и 87 гостюв. На сьому форумі учасниками было єдноголосно рішено вчинити обласноє културно-освітньоє ОКР й прийняти Статут організації.

Одкрыв зобраня старійшына з в. Мукачева Андрій Шепа. В свому выступі Б. Сливка зауважив, што «одним розчерком пера русини за одну ніч стали українцями»; педагог Д. Олесин заявив: «Вперше за 45 років радянської влади ми можемо говорити про русинську націю, яка завжди боролася за своє існування, культуру, мову. Прикро, що русинів віднесли до другосортним людей, а на керівні посади призначають «гастролерів»; професор С. Фодор подкреслив роль Карпат ги географічного чинника формованя русинув як окремішної нації, независимо од украйинцюв; бывшый політязень П. Кампов зазначив про необходность участи русинув у формованю органув місної власти и «добивати ся, штобы керовні посади в них занимали русины» [5, с. 471–472].

Головов ОКР став М. Томчаній, замісниками – Б. Сливка и М. Михальова. Правліня Общества было затвержено в составі 33 чоловік [3, арк. 112–115]. До правліня зайшли: М. Томчаній, Б. Сливка, М. Михальова, П. Годьмаш, В. Данканич, В. Микита, Л. Філіп, А. Шепа, М. Кость, И. Петровцій, Ю. Чижмарь, Д. Олесин, М. Ладані, І. Долгош, І. Гранчак, М. Мегеш, Е. Балагурі, В. Котигорошко, В. Молнар, І. Голінка, К. Балог, П. Матій, М. Зубанич, И. Манайло, В. Зарева, В. Фединишинець, М. Думнич, В. Свалявчик, И. Туряниця, С. Фодор, П. Кампов і М. Палінчак. Были вчинені чотыре секції: юридична (керовник П. Годьмаш), исторична (Л. Філіп), културы (В. Микита), русинської літеруры й языка (В. Фединишинець) [5, с. 472].

Сформовали на зобрані и 5 первинных сосполных осередкув ОКР: Ужгородськый варишськый (имені Михаила Лучкая), Мукачовськый районный (имені Александера Митрака), Свалявськый районный (имени Юрія Гуцы), Береговськый районный (имені Александера Духновича) и Раховськый районный.

Вже слідуючого дня, 18 фебруара, необходима документація на реєстрацію ОКР была подана на имня головы Закарпатської обласної Рады Михаила Мальованика. 20 фебруара выконком обласної Рады рішив зарегістровати Статут ОКР. У сьому документі зазначено, што «Товариство є культурно-громадською організацією… Метою Товариства є консолідація всіх русинів, що проживають в Карпатському регіоні та за його межами» [3, арк. 106–107]. Меже задань, котрі клало перед собов Общество, были одродженя исторії, културы, сохташа русинув; «право на рідну мову для всього населення Закарпаття»; «…створення при УжДУ науково-методичного центру, бібліотеки, літературного та історико-етнографічного фонду русиністики» [3, арк. 107–108].]. Такым образом діятелность Общества обыймала, согласно статутної документації, лем културно-освітню сферу.

У першому обнародованому документови ОКР под назвов «Звернення до населення Закарпатської області» вказовало ся на окремішность русинського народу, якый не є частьов жадного восточнословянського етноса. У другому програмному документови ОКР од 29 септембра 1990 року «Декларація Товариства карпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки» была выкладена исторія становленя русинського народа й вказано на юридичну неправорність однесеня русинув до украйинської нації и ліквідації автономії Подкарпатської Руси. Декларація заперала ся зверненьом до Президента Михаила Горбачова и высшого керовництва СРСР из прозьбов про одміну Указа Президії Верховної Рады СРСР од 22 януара 1946 року про трансформацію Закарпатської Украйины в Закарпатську область у составі УРСР. Предлагало ся навернути Закарпатю автономный статус из назвов «Підкарпатська Русь» у составі Української РСР [5, с. 473–474]. Як справедливо одзначав историк Володимир Сурнін, така идея «…була схвально зустрінута місцевою партійною та радянською елітою. Вона імпонувала їй тим, що обіцяла нові привілеї та значно більші владні можливості» [6, с. 140]. Именно тому облвиконком Рады не спішив принимати якихось рішень з приводу сосполно-політичної діятелности ОКР. Паралелно из сьым активісты украйинськых націоналістичных організацій, окремо – Народний Рух України, зачали кампанію клеймованя ОКР в антиукрайинській діятелности, розколі украйинської нації и инспірованю самого русинського двиганя радянськыма спецслужбами.

Знамо, што в 1991 роци лідеры ОКР вєдно из обласнов властнов елітов включили ся в борьбу за наданя Закарпатю статуса автономії. Єднак через кулуарні договора з кандидатом у Президенты Леонідом Кравчуком у тексті бюлетеня замість слова «автономія» было предложено термін «спеціальна самоврядна адміністративна територія». Нагадаєме, што предлагали ся вшилякі формульованя: «спеціальна самоврядна територія», «спеціальна автономна самоврядна територія», «самоврядна автономна територія», «спеціальна самоврядна територія Закарпаття». Після дискусії на сесії Закарпатської областної рады 20 новембра 1991 року звіданя в бюлетеню на референдумі было сформульовано так: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало з закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?» [4, арк. 13]. Тому, на наш позур, після проведеного областного референдуму 1 децембра 1991 року, фактично одбывало ся лобійованя законодавчо необгрунтованого статуса «спеціальної самоврядної адміністративної території» як субєкта в составі незалежної Украйины. Термін «спеціальна самоврядна адміністративна територія» не мав юридичного наповненя ани в Конституції, яка щи й не была принята, ани в законодавстві Украйины. Тому офіційный Кийив тяг из прийнятьом хоть-котрого рішеня штодо особого статуса Закарпатя.

Наголосиме такой на другому аспекті. В области, як и в цілому по Украйині, не было проведено люстрації и декомунізації. При власти лишили ся практично єдні й ті самі представителі партійного естеблішменту. Сосполні лідеры, активісты ОКР и, в цілому симпатикы русинства ги етноидентифікаційного маркера переважної булшости жителюв днешнього Закарпатя volens nolens у 1990-х роках стали, на жаль, затягнутыма в політичноє протистояня партноменклатуры з націоналістичныма організаціями, в першум шорі – Народным Рухом Украйины. Шкода, айбо идея ОКР про одновленя націоналности «русин» стала асоційовати ся лем из сепаратизмом и вже третьоє десятироча не находить конструктивного рішеня на державному уровни в порунянні из державами Європы, курс до якої декларує державна власть Украйины.

Шкода, айбо и на днесь поза гатарами днешнього Закарпатя, а в многых трафунках и в нашому краю, сосполность мало знає про вто, што ОКР на конець 1990-х рокув через комплекс факторув было розмежовано на політичный и сосполно-културный напрямы. Вчинені нові націонално-културні організації: Научно-културологічноє общество имени А.Духновича, Общество подкарпатськых русинув, Русинськоє научно-освітньоє общество, Союз русинськых писателюв Закарпатя, Крайовоє общество подкарпатськых русинув и др. Минулого року зачав фунговати Русинськый културологічный клуб, діятелность якого направлена лем на популаризацію й всокоченя исторії, културы и традицій русинув днешнього Закарпатя. Майже 15 рокув сполофунгувуть мега-організації «Сойм подкарпатськых русинов» и «Народна Рада Русинов Закарпаття».

Не обзеравучи ся на смутні нотаткы высше, зазначиме, што, дяковучи вчиненю ОКР и зачатку русинського сосполного руху 17 фебруара 1990 року в краю представникы автохтонного етносу, які мавуть дяку всокотити архаїчну назву «русин», мавуть фест зробленого в умілстві, исторії, літературі, пісеннуй творчости вподовж послідньих 30-ти рокув. Вартовало бы тямити, што до сього прикапчали ся фест представникув русинської сосполної среды, які памнятавуть день 17 фебруара 1990 року. Тому на завершеня хочеме акцентовати позур на тому, што важным жерелом про комплексноє розуміня становленя и діятелности ОКР на зачатку 1990-х рокув стали бы спомины учасникув описаных дійств 30-рочної давности.

Иппно, діла обєктивности вартовало бы одойти од полярных оцінок историчного минулого, діленя на «чорноє» и «білоє», «націоналноє» и «интернаціоналноє», «патріотичноє» и «марґіналноє», «меншины и псевдоменшины». Соціалноє бытя складнішоє и многограннішоє за сесі баналні бінарні опозиції. Мусиме порунювати разні точкы зору, враховувучи разновекторность ги цінносно-смисловых, так и етноидентифікаційных орієнтацій окремых особистостий. Особо, коли йде ся про складный, трансформаційный и аномічный період розпаду СРСР и становленя независимої Украйины.

Хосновані жерела

  1. Белей Л. «Русинський» сепаратизм: націоєтворення in vitro. К. : Темпора, 2017. 392 с., іл.

  2. Веселов В. И. Русины Закарпатской области Украины: институализация и функционирование общественных организаций в 1989–2001 гг. Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук: 07.00.03 – «Всеобщая история» (Новая и новейшая история). Москва, 2016. 185 с.

  3. Відомчий архів Закарпатської обласної державної адміністрації. Ф. 195. Закарпатська обласна Рада народних депутатів. Оп. 14. Діловодство. Спр. Рішення від 20.02.90 № 39 «Про реєстрацію Статуту обласного культурно-освітнього Товариства карпатських русинів». Арк. 105–115.

  4. Відомчий архів Закарпатської обласної державної адміністрації. Ф. 195. Закарпатська обласна Рада народних депутатів. Оп. 14. Діловодство. Спр. VIII позачергова сесія обласної Ради народних депутатів XXI скликання та рішення, прийняті сесією від 20 листопада 1991 року. На 13 аркушах.

  5. Годьмаш П., Годьмаш С. История республики Подкарпатская Русь. Ужгород : ВАТ «Патент», 2008. 560 с., іл.

  6. Сурнін В. Б. Принцип самовизначення націй та особливості його реалізації на Закарпатті в 90-х роках XX ст. Міжетнічні відносини на Закарпатті: стан, тенденції і шляхи поліпшення: Матеріали науково-практичної конференції / Під загальною редакцією П. В. Токаря. Ужгород : Госпрозрахунковий редакційно-видавничий відділ управління у справах преси та інформації, 2001. С. 138–144.

  7. Чучка П. Як русини стали українцями. Закарпатська правда. 1989. 12, 13, 14, 15, 16 вересня.

Подпоровав з товмацтвом текста на русинськый язык Юрій Шипович