Контрабандісты

Пораз нащивляю наше Пудкарпатя. На пару днюв заскочу до мамкы в Ужгород, пак иду у Малу Копаню – райськый куточок нашого края – обы удпочити у тишині на свôюй «фазенді», та назад – у Будапешт, у рôбôту. Типирь (у фебруарі 1999 р.), позад поломкы мого авта вырішив-ем вертатися автôбусом из Ужгорода до Ніредьгазы, а удты – пôїздом у Будапешт. Рано, дись у пять часу, ищи было темно, прийшов-ем на автôбусну штацію, купив-ем білет и пудыйшôв-ем до автôбуса. До удхода лишилося дись пÿв годины, айбо коло автôбуса и у автôбусі уже были пасажиры. На мôйôму місті, што было спереду салона, лежала велика ташка. Я ся поскаржив мôлôдôму чôлôвікови, што стояв у двирьох – (есе, бізÿвно, шофер), ож моє місто кôсь заняв.

— Идіть туда, у кониць, там є міста. Туй каждый сідать де хоче.
Пак ôбникав ня, та каже:
— Вы маєте цігеретликы?
— Ніт, я не курю.
— Добре, ож не курите… Не перевезли бы сьте ми пару шкатуль?
— А тото дозволено?

И не чекаючи на мÿй соглас, вÿн сунув ми у рукы дві шкатулі. Дуже ми ся не хôтіло тото брати, айбо было неудобно ся удказовати. Поклав-ем у ташку шкатулі, та рушив-ем ся глядати, де сісти. Дись у кÿнци салона увидів-ем пôрôжньоє місто коло пана у калапі. Пан дозволив ми сісти. На кôлінах у нього быв дипломат, а на ньôму дві шкатулі цігереретликÿв.

— И вас натирьхали? – пôзвідав-ем, сідаючи коло нього.
— Та што робити, мусай помочи…

Мы ся познакомили. Вÿн часто, принаймі раз на тыждинь, ходить сим автôбусом до Ніредьгазы у бізнесовых ділах.
— На кÿлько годин будеме у Ніредьгазі? – поінтересовав-ем ся.
Пан ся усміхнув.
— Тяжко указати… як ся удасть. Аж проскочеме без проблем мадярську таможню, тôвды будеме там по розкладу – дись у вÿсім. — Што значить «проскочеме»?

— Аж будуть на службі знакôмі – «свôї» таможеникы, тôвды нас скоро пропустят, – не будуть трясти – дÿстануть свôю «дань» тай готово.
— Што за дань?
— Вы, видко, не знаєте, ож есе «контрабандный» рейс. Туй, окрем нас из вами, усі везуть у Ніредьгазу цігеретликы. Там они май дôрôгі ги у нас. Та аж ся удасть перевезти – мож на сьôму заробити.
— Рôзумію… А обы ся удало – треба пôдмастити. — Тадь так…

У автôбусі было напÿвтемно и студено. Майже усі пасажиры были на містах, лиш якісь ищи коло автôбуса допивали каву из па-пірьовых погарчикÿв. Пасажиры – майже усі жоны – старі и молоді, тепло убраті, розпаковывали ташкы, утігали удты капронові штрімфлі, набиті пачками цігеретликÿв, ги дôвгі гуркы. Из шкатуль усыпали пачкы, шкатулі складовали та прятали на денце ташкы. А пôтôму ишла робота из удкрутками… Удкручовалися панелі плафонÿв и вентиляції, панелі облицьовкы стін, стÿльцьÿв, падемента – словом усьо, што мож было удкрутити, и у порожнины пряталися пачкы цігеретликÿв та й «гуркы».

Літня жона, што сиділа сперед нами, закотила гумовоє покрытя падемента, удкрутила панелі дôступа до ходовôї частины и тыкала туды, у порожнину, свôї «гуркы». А молодый чôлôвік у кожанці удкрутив обшивку двирий и у простор межи изуднушньôв и вон- кашньôв обшивками читаво напыхав пачкы. Пряталися пачкы и за фірганкы и пÿд обшивкôв стÿльцюв – усьуды, де мож было. Поточных, натренірованых рухах видко было, ож сесе ся робить не першый раз… Словом, кыпіла робота. Пуд час роботы жоны у пÿвголоса перемітовалися словами. Говорили про бізнесôві и життьôві діла, так ги звыкли говорити у дружнôму робôчому колективі.

— Закÿнчуйте, бо уже може надыйти диспетчер – упувів молодый чôлôвік у кожанці, закручуючи дверну панель.
— Та и шофер шефтує цігеретликами? – пузвідав я уд сусіда, указуючи у бÿк молодого чôлôвіка у кожанці.
— Ото не шофер, ото бригадирь.
— Ко?
— Бригадирь, вÿн началник сиї бригады.
— Та есе туй бригада?
— Айно, они ся зыйшли и уєдно чинять діло. Видко у колективі май добре. Уже давно я їх упознаю у лице.
— А нашто їм началника?
— Вÿн ся договорює из таможениками – нашыми и мадярськыми про суму взяткы. Пудплачує їх, обы не «трясли» бригаду… Та и из шофером. И тот дÿстає дань, обы ся чинив, ож нич не знає, што ся робить у автôбусі.

Накониць, у автôбус зайшов шофер из папірьом у руках.

— Кÿнчайте, через дисять минут рушаєме. Ану, удкруткы не полишайте, ги учора!

— А ты ся налади так ги треба… Обысь ся не шупав за фôрінтами у пуслідню минуту – обратився вÿн до бригадира. Тот кывнув гôлôвôв, ож пôрôзумів, та каже:
— Ержіко, тай вы, пані Гусарова, ищи сьте не здали!
— И ныні по дві тысячі? – пôзвідала паніка, што сиділа перед нами.
— По дві й половина, бо ныні, бізувно, буде Гітлер… А тот на май мало не пристане.
— А не Молоцко ныні? — пôзвідала паніка из тревогов у гôлôсі.
— Молоцко ныні не робить – учора ми казав.
— Но, вôліла-м ся дома устати – пробормотала паніка.

Автôбус ся рушив. Бригада чинила пôслідні приготовленя перед таможнями. За пÿв годины їзды до Чопа ищи быв час захарити засôбôв – попрятати серсаму, упорядковати ташкы.У Чопі на пропускнôму пункті дôвго сьме ся не задержали. Бригадирь бôржі зобрав паспорты. Передаючи їх молодуй у уніформі, што зайшла у автобус, вÿн штôсь шепнув юй на ухо. Она кывнула гôлôвôв, перераховала нас и пÿшла у свôю будку. Через пару минут у автôбус зайшôв таможеник. Його зопер бригадирь.

Поздоровилися за руку, заговорили у пÿв голоса, айбо мож было штôсь и учути.
— Кÿлько?
— Нашых двадцять троє и двоє чужых – удпôвів бигадирь и сунув му у жеб пакуночок у целофановôму мішчучкови. Тот кывнув гôлôвôв, подав руку и уйшов из автôбуса.

Скоро принесли паспорты, и мы рушили через границю. На мадярськôму пропускнôму пункті стояв великый шор. Пÿсля провіркы паспортÿв, дежурный офіцер розказав автôбусови їхати у перевірочный бокс. Шофер голосно залав по-нашôму.

— Комісія, будуть нас трясти! Бригада тревожно загуділа.
— Вôліла-м ныні не йти…ги бы-м віщовала, так ми ся ныні не хôтіло йти, – впувіла паніка, што сиділа перед нами, свôюй сусідці. — Я думала, ож Молоцко буде ныні.
— Ой так, никай кÿлько їх новых!
— Но, та ци заробиме?!

Автôбус зайшов у перевірочный бокс – великоє поміщеня из оглядôвôв ямôв, де робиться детальный огляд́ – перевірка автôбуса и пасажирÿв. Сякоє ся робить не часто, выборочно, лиш из пôдозрілыми автôбусами.

— Видитьмися, ож мы туй читаво застрягнеме… и я ся запождю на рôбôту – упôвів нервозно мÿй сусіда.

У бокс зайшла група таможеникÿв. Пасажиры тревожно никали из вызорÿв автôбуса и тихо ся переговôрьовали.
— Есе якісь нові. Бізÿвно, їх загнали…
— Еге, айбо и Гітлер меже ними.
— Но, типирь нас ôблущать!
— Йовжі-бачі, пудыйдіть до Гітлера – обратився бригадир до шофера, – може штôсь поможе.
— Ты здурів?! Пак там коло нього чужі!
— А вы якôсь удкличте го. Поôбіцяйте му май бÿльше ги усе…
— Най буде по пятці из каждого – додала жона, што сиділа коло бригадира.

Шофер пробормотав якусь мадярську лайку, уйшов из автôбуса и пудыйшôв до молодого, худощавого уніформіста из чÿлков тай устиками «щіточков». Есе, бізÿвно, «Гітлер» – подумав-ем. Штôсь у ньôму є такоє…

Нам, пасажирам, наказали уйти из автôбуса из ташками и стати у шор пуд стінôв, и по-єдному пудходити до стола. Двоє таможеникÿв зайшли у автôбус. Видко было через вызоры ож серіозно имилися до діла: удкручовали панелі плафона и боковых стін салона. Кôвтали, убникали.

Пôвдопирали и багажникы, поôбниковали ташкы, што ся устали у салоні. А тым часом пасажиры пудходили из ташками ид столови, коло якого стояли двоє таможеникÿв. Єден из них быв «Гітлер». Перша пудыйшла сусідка бригадира. Поклала на стÿл розкапчану ташку.

— Цігаретликы, водка, або штôсь, што треба вамовати? – пузвідав «чужый» таможеник.
— Лиш єден блок – указала жона и утягла из ташкы блок та поклала на стÿл. «Гітлер» забив руку у ташку, потурігав.
— Можете ити. Жона поклала блок назад у ташку и уже ся рушила, кой «чужый» зопер ї и попросив указати кобат. Ôбмацав бийлийш.
— Ану, тягніть вон тото…

Жона тяжко здыхнула, нехôтя зняла кобат, поклала го на сусідньый стÿл и утягла из-пуд бийлиша дôвгу гурку – штрімфлю набиту пачками цігеретликÿв. — Булш не є? – пôзвідав таможеник. Никайте, бо аж ищи найду – штраф ся подвоить!

Жона подумала секунду, розкапчала светер, и утягла ищи едну гурчищу, якôв была убмотана. Таможеник пудыйшôв до ниї и став ôбпытовати юй пличі, стегна, ногы. Она стояла челлена и напружена. По лицю юй текли слезы…

Пак таможеник уписав юй штраф. «Гітлер» голосно уголосив, ож аж у когось спрятані цігеретликы, най уќ ладе на стÿл, бо «и так найдеме, та й поштрафуєме».

Слідуюча до стола пудыйшла молода дівка, майже дôнька першої. Она поклала на стÿл блок, што утягла из ташкы, пак закотила светер до шиї, изняла из ся «гурку», што была намотана коло талійи, сердито шпурила на стÿл. Таможеник изгрÿб цігеретликы и поклав їх на штрафный стÿл, де уже было декулько «гурок».

— Есе усьо?
— Усьо – сердито удпôвіла дівка. Таможеник пудыйшов ид ньюй и хôтів ї ôбпытати. Она го зоперла рукôв.
— Я требую, обы мене перевіряла жона! – указала она нервозно.
— Лиши ї, най иде – упôвів «Гітлер».

Таможеник подумав секунду и удыйшôв. Дівка зобрала свôю ташку и, паскудно лаючи по-нашому, стала набÿк ид туй, што уже прÿйшла перевірку. Тота ищи усе плакала. Так пудходили до стола ище дись 3-4 жоны. Они мôвчкы утяговали намотані на сôбі «гуркы» и клали їх на стÿл. Усьый сись час тôвста жона из худым лицьом, што стояла передомнôв у шôрі, напружено слідила за тым, што ся творило коло перевірочного стола. Тихо лаяла, переживала, та усе приговорьовала: «но, нещасливый динь, нещасливый»… Накониць прийшов и її шор. Як и усі сперед ниї, она утягла из ташкы «легальні», дозволені два блокы и стала ги статуя.

— Бÿлш не є? Ану кладіть кобат на стÿл – упувів таможеник.

Жона зняла кобат и поклала на стÿл. — Прôшу, розкапчайте светер.
— Мені студено, я простужена.

Таможеник пудыйшôв до неї и хôтів ї ôбпытовати.
— Не кывайте ня, я лиш жôні ся дам ôбпытовати!

— Товды раз станьте набÿк – указав нервозно офіцер.

Пак зателефоновав. Через пару минут прийшла уніформістка. Она утягла из-пуд светера, шароварÿв та бийлиша кобата бунтуючôї пасажиркы дись до пяти довжелезных «гурок». Тôвста из худым лицьом нагле стала худов. Утирала слезы, коли таможеник уписовав юй штраф.

Ищи лиш половина пасажирÿв прÿйшли контроль, як закÿнчилася перевірка автôбуса. Удты таможеникы ун́ если по два великі чорні смітяні міхы набиті товаром и пÿшли у контору. забравши из сôбôв и шофера для складаня протокола.

Коли, накониць, из скандалами и слызами прÿйшли контроль усі пасажиры — уся бригада, на «штрафному» стулі была уже читава купа «гурок» та пачок из цігеретликами. Дôкі «чужый» таможеник дописовав штрафы, «Гітлер» набив велику спортивну ташку «гурками» и пунюс ї ид стоянці для машин, што была за боксом. Через удоперті ворота бокса видів-ем, як вер тôту ташку у багажник «Опеля». Из конторы вернувся шофер и уголосив, ож автôбус оштрафовали на 24 тыс., які треба нараз уплатити, бо иншак конфіскують автôбус. Пÿднявся шум, свада. Пасажиры – члены бригады, умітовали на очи єден одному, ож не добре попрятали, тай много напрятали товару. Бідкалися, ож удкі узьмуть грôші на штраф.

— Я вам казав, ож думайте, як робите! Чув-ем, як таможеник приказовав, ож и шрôвфы были не закручені, удкруткы полишані… – сердито упувів шофер.
— Пак думали сьме, ож Молоцко буде ныні – указала виновато пенсіонерка.
— Молоцко, Молоцко… – типирь маєте Молоцка! Збирайте грôші, бо туй будеме ночовати!

Бригадирь из нотесом у руках убходив бригаду. Записовав, ко кÿлько давав. Коли пудыйшов ид «тôвстôї» жоны, што типирь стала худа, тота дôвго шупурила по жебах кобата и, накониць, утягла тысячку.

— Булш не є.
— А де другі? – пôзвідала сусідка – я виділа, як ись раховала пачку фôрінтÿв.
— Ото не мôї. Сестра ми дала, обы-м купила юй лікы…
— Аж не даш, тôвды уже ныні не купиш, бо уже, еге, половина на два, а мы ищи туй.

«Тôвста» посягла у другый жеб и дала останок. Бригадирь усіх убыйшôв и зобрав лиш 18 тыс. Усі поникали на шофера. Тот залаяв, нехотя, посяг у жеб и додав кÿлько треба.

— Айбо знайте, я вам бÿлш не дам автôбус калічити – указав сердито. Забрав грôші и пôньÿс у контору.

Накониць нам дозволили ити. Из траурным видом, мôвчкы, бригада сідала у автôбус. Айбо не устигли сьме удыйти уд Загоня, як автôбус ожив. Кôсь дись закручовав панелі, што таможеникы поудкручовали, и – наоборот – кôсь удкручовав панелі, якых таможеникы пропустили и утяговав удты «гуркы» та пачкы. А єдна жона пудыйшла до ня и попросила ня устати. Пошупурила у стÿльцьови и утягла из-пуд нього довжелезну «гурку». Я ся и не догадовав, ож на чôму-м сидів. А «тôвста» жона, што юй ищи не усхли слезы, сиділа та иззувалася. Из штрімфлю, што прикрывалися шароварами, утігала пачку за пачкôв.

Из ташок унималися складені у єден лист шкатулі, їх розтяговали и закладовали пачками – уходили блокы.

А декôтрі жоны, не ганьблячися нас, утігали «гуркы» из інтимных частий гардероба.

Я очи увалив уд чудованя.
— Но, есе майстернÿсть! Професіоналы! – указав из усмішков муй сусіда.

Робота кыпіла. Автôбус летів у Ніредьгазу.

Шофер зыркнув у зиркало: — Ану сôкôтіть, бо щи нас гôдні зоперти та перевірити ищи раз – уже было сякое!

Айбо бригада робила дале свôю рôбôту… Я пôзвідав жôну, што сиділа передô мнôв: — Та ци варта ищи ити у Ніредьгазу, кôй вас так ôбыбрали?
— Штôсь узяли, штôсь ся и устало. Ныні май мало, ги другый раз… Завтра, майже буде Молоцко. Дÿстане свою подать, тай не кыне нас. Тôвды май заробиме… – упôвіла оптимістично бізнес-вуменка.