Подарок на Руздво

У дітинстві я часто проводив свôї зимні вакації у Копани, у дідика. Любив-ем слухати усякі історії про давнину, які по-вичӯрах, за погарчиком черленого вина розказовали дідикові гôсті — родакы, цімборы.

Межи ними выділявся дідикӯв давньый цібора, бебехач Барник, славный їстолюбиць. Про нього приказовали, ож раз заложився, што годен изісти відро вареных крумпиль — та изів за вичӯр, лиш пак го мало млойило.

Та сись Бареик дуже честовав мого дідика, поважав го за велику силу, щедрӯсть і смілӯсть, и охотно розказував про пригоды їх бетярського легіньства, у якых, звычайно, дідик усе быв героєм.

Хôть бабка и не долюбльовала сього говорливого бебехача и нероба, айбо мусіла го терпіти, бо дідик му покровительствовав.

Так, што Барник усе мӯг розрахововати на єден-два погары вина, коли забрыде, бывало, до дідика зимньым вечером у теплу хыжу, усядеся на ладі за столом, над якым блідно світить нафтяна лампа…

Дôкі дідик убходився по газдӯвству, а бабка піхтовала коло шпора, вӯн, маючи удячного слухача — мене, приказовав, потягуючи из погарчика, про файні старі часы, про пригоды из свойим цімбором — силачом и бетяром Иваном Гуляничом — мойым дідиком, цімборством из якым вӯн ся явно гордив.

— "Твердо дужыч чôлôвік быв у молодости твӯй дідо. Такого пласта, што ледве сьме двоє за два раз гôдні были уверечи на вӯз — сам махни, ги нич… Годен быв узяти на плечі читавый мішище пікльованої мукы — такый, што ôнь му спӯд землю чиркав, та легко, из піпôв у рôті, унести на пӯд. Тямлю, раз уйшли сьме из корчмы а сперед нами — два піряникы, мôлôді, читаві фатьове. Не полюбило їм ся, ож голосно співаєме. Єден пудыйшôв та луснув ня у пысок. Иван так ним дрылив, што тот фырк, ли го плӯт изопер! А дргый ся ухопив за саюлю. Тôвды, знаєш, жандары-піряникы носили саблі… Айбо не устиг ї утягнути — дідо ти пудскочив, ухопив го єднов рукôв за хôбӯт, а другов за ошеник, пӯдняв го, та як умачать нит у чиненик! — лиш му амуніція зинькнула, нараз утих… Пак исьме ся три дны у хащи прятали, бо глядали нас…"

Вӯн изясь потяг из погарчика и, видячи, ож пре ми ся сесе любить, прôдôвжав:
— "А раз, — уже ти дідо жонатый быв, узяв Юлчу Нийметку, файна дівка была" — май потихы додав, косячися на бабку — "пӯд Рӯздво тото было. Сидеме мы из дідом ти туй, за сим столом, попиваєме (ипное вино у нього было и тôвды), и раз чуєме из вонка крикы, лайка. Уйшли мы на улицю, никаєме, а коло Дубрôвкы — тритя хыжа удсі — серед улиці стойить вӯз, запряженый худôв кобылкôв. Задньый тингиль ся уломив, зад воза — у калови, а на вôзі читавый ôріховый кымак, ищи сырый.

Везли го до Севлюща на мебельну фабрику, продавати. Дали бы за нього файні грôші, бо дôвгый, руный, тôвстый кымачище быв. Ґазда из сыном суєтяться коло воза, сважаються, лають — не знають, што чинити. А из чиляди, што ся изобрала дôвкола, рôзумакы єден перед другым давали дурні порады. Єден радив укріпити тингиль, приязати кымака, обы ся не зсунув, та помалы ити дале… А другый казав, ож то не мож, бо зад воза у калови тай Сивлюш далеко, — и не дӯйдуть. Вôліють перекласти кымак на другый, позыченый вӯз. Айбо того бы глядати, тай ко позычить вӯз пуд такый кымачище!… Порады ся сыпали, крикы, лайка, сважаня… Дідо ти стояв пôстôрôні, мôвчав, лиш ся посмішковав из піпôв у рôті. А пак каже:
— Та што вы, двоє лигінӯв, из таков тріскôв тӯлько ся бавите?! Тадь беріть на плечі та несіть!
Чилядь ся зареготала из такої фіґлі.
— Ой так, хôтів бы я видіти того, ко сесе узьме на плечі! — каже газда. - Тадь ледве сьме го троє упекали на вӯз!
— Та ци мӯй буде, кить го донесу до лісы ми? — не лишився Иван.
— Иди сôбі чôлôвіче путьом — каже газда, — не нервозь ня, видиш, ож у біді сьме!
Айбо вӯн не знав Ивана. Тот аж сôбі штôсь гôлôву узьме — мусить учинити. Дідо ти пудыйшôв до ґазды, поклав му руку на плече та каже:
— Я не фіґлюю, звідаю тя — ци мӯй буде кымак, аж го узьму на плече сам?
Тот промок слину.
— Та понесеш думӯ? — недовірливо зазвідав.
— Айно, так.
— Най несе, дай му най попрôвбалує! — закричала чилядь.
Ґазда подумав мало, пôвбникав худощавого діда ти, та каже:
— Но, най буде. Айбо, як ся урвеш — так ти треба, я за тя не ôтвічаю!
Чилядь застыла, коли Иван пудыйшôв до воза. Утяг из рота піпу, завадив на ґôмбу уйоша, ухватив нижньый кониць кымака, зволочив го из воза аж до землі. Пак уперся еднôв нôгôв у вӯз, удтягнув вирхньый кониць и поклав кымак "на-попа" — стоя. Пак пудсів пӯд нього, ухопив за середину и помалы убалив го на плече. Коли устав из ним — чилядь затихнла — не віровала очам свойым… Читавый кымачище — сырый ôріх и на око страшна вага — погôйдався гôрі — дулю на плечи и став.  Ґазда из сыном пудскочили и из страхом слідили за каждым рухом Ивана. Боялися уже не за ôріх, якый можуть утратити тай пӯйдуть думӯ ни з чим, а за Ивана, што пуд такым тягаром мусів бы ся урвати. И я змок быв из страху за цімбôру, ôнь ми у рôті пересохло! Коли ся кымак уруняв не плечи, додо тя ся рушив. Раз уйшô из кала на край улиці, де было май сухо. Пак помалы, крок за кроком пӯшôв уперед. Ґазда из сыном на пӯв изогнутых ногах ишли перед ним задом на перед. Здріли му у леце, чекали, ож коли ся урве, упаде. За ним ишла чилядь у тишині, ги на похоронах, майже уніміла. Коли до лісы му усталося ищи дись десять крôкӯв, Иван став.
— Та ци мӯй кымак? — зазвідав перерываючися голосом.
— Твӯй, твӯй, лиш меч го уже дôлю, бо урвешся! — крикнув перепуженый газда — не удержали му нервы.
Айбо Иван пӯшôв дале. Дӯйшôв до лісы и поверх ниї звер из плеча кымак у двӯр. Тот из громом покачӯлявся дôльӯ двором и став пуд пойтôв. Иван спôкӯйно зайшов у двӯр, а газда из сыном стояли коло лісы из розкрытыми ротами, пуд регӯт чиляди…
— Иване, ты! — крикнула бабка из торнаца — што ся там стало, што йсе за кымак?
— Принюс-ем ти подарунок на Рӯздво! — весело удпôвів Иван."

Куртый словарь

Піряникы — жандармы, носили за шапкôв кôгутяче піря.
Ліса — деревляні ворота.
Пôйта — сарай, склад для корма.
Торнац — удкрыта галерея пуд дахом хыжи.