Поланя

Уже, дись тыждинь, каждый рано, идучи на рôбôту, видівем ї на тôму же місті – пуд навісом пивнôї на тупикôвуй улиці, на кÿнци якôї было моє жилище. Невеликый, почôрнілый уд часу деревляный возок из желізными куліщатками, на якому дудурилося її грубе тіло быв забрызканый калом, так ги два деревляні кубикы, якыми она уддручовалася уд землі обы ся передвигати. Нÿг юй не было видко – нижня часть тіла была прикрыта поношеным пôкрôвцьом. Видівшый виды старый кордиган быв наверженый на могучі пличі. На гôлôві – ублідла ширінка из пуд якої убилися сідіючі пасмы вôлôся. Часті гôсті привыкли до ниї, так ги до принадлежности пивної тай її окруженя.

Часто-м юй давав милостыню и нигда-м не чув її голоса. Она не просила милостыню, и не дяковала за ниї, як другі жебракы. Деколи прохôжі метали юй дрÿбні на ряндôчку, простерту пиля її вÿзка. Тôвды она начинала махатити гôлôвôв у знак подякы. Якôсь, спішачи на рôбôту май рано ги усе, стрітивемся з нив на початку свôюї улиці – она, видко, двигалася до свого привычного міста, коло пивної. Сидячи на вÿзку уддручовалася уд землі кубиками стиснутыми у руках – то еднôв то другôв рукôв, або обома нараз. Колим ся пôруняв из нив, она нагле ся зоперла, устерла ся и привычно замахала гôлôвôв. И я став, уняв из жеба дисять купійок и … застывем, незнаючи што дале чинити – куды їх класти. Она поклала на зимлю кубик и протягла ми дôлôнь. Дôлôнь у ниї была груба, ги лопата. Смішно малинькôв увиділася ми монета на її долони. Боржі-м утяг из жеба рубиль и прикрывем ним монету. ‘’Дякую”– упувіла она дуже тихо та сипло. Я здрыгнув – бывим увіреный, ож она глухоніма.

На другый динь я ся уже поклонив юй, айбо она не удпôвіла а лиш, ги усе ,замахалала гôлôвôв. Подумавем ож учорашньоє “дякую” лиш ми ся пôчуло. Айбо при стрічі з нив продôвжовавем кланятися, не дÿстаючи отвіта.

Раз, проходячи коло тôї же пивної, увидівем ї у компанії людий, бізувно частых гостюв сього бôвта. Заскочивем порозникати. Люде сиділи за столом за пивными погарами, а она на свôйôму вÿзкови пиля стола . И у її руці быв погар. Неубрытваный, паскудно убратый чулувік, похлептуючи пиво, щôсь голосно приказовав (я ухопив обрывок фразы – паскудство!). Його рôзпôвідь часто перебивалася голосным регÿтом компанії. Жебрачка слухала и сміялася из усьыми. Сміялася беззвучно, широко розкрывши майже беззубый рот. За йсе она туй! Туй она дÿстає туту крыхту радости, яку юй треба и тото што для ниї служить общеньом… Інтересно, ба як ї кличуть?

У слідуючі дні пару раз видівем ї на тôму же місті – пуд навісом – пôньвов прибудованôв до пивнôї. Она сиділа на вÿзкови то устерта из складеными руками ги для молитвы,та закрытыми очима и удстраненым лицьом, то нахылена уперед из схрещеными руками, из низько упущенôв головôв. Ба што приковало її до сього міста? Ото ош може потрафити туды право из улиці не злізаючи из вÿзка? А може ош пяниці подеколи спускалися до ниї , заговôрьовали ид ньуй, давали упити? А може она просто жие недалеко? Она чôмусь занимала мене. У її лицьови не было туї понижености, яка часто ся трафлять у другых жебракÿв. Она не корчила жалÿстных грімас, не никала пудлесливо у очи подающых, не клянчила дрожащым голосом. Она была сумна, безсловесна и безстрастна. И дÿставши милостыню, місто слÿв подякы, лиш мôвчкы махала гôлôвôв. Ба чого она не говорить?

Через дакулько дньÿв я уїхав из Ужгорода , вернувемся дись через тыждинь. Идучи рано на рôбôту увидівем ї на привычнôму місті. Айбо уже издалеку замітивем штôсь чудноє у її видови. Я ся приникав, айбо не мÿг ем порôзуміти што тото. Пудыйшôвши май близько, пôрузумів – она была у білôму. Айно, у дôвгуй білуй одежі. Платя–ни платя, айбо штôсь білое, точніше сірое, было на нюй. А пôкрôвця,якым прикрывала куліна– не было. На шиї – пацюркы. Дрÿбні, цвітасті, такі ги носять сільські дівчатка на сята . На гôлôві – – цвітаста ширінка, заязана якôсь по– новôму. И лице її было якесь не звычне ныні. Не тупо безстрастне, ги усе. Стало одухотворенным … Очи ся світили, файні сині очи! Я уторопів. Машинально утяг из жеба монету, опустив ї на ряндôчку постелену пиля її платформы и поспішив гет. На рôбôті спомнивем про сисю метаморфозу. Што могло ї так измінити? Яка сила пÿдняла ї, заставила захôтіти так ся прибрати. Она хоче любитися. У нюй ся прôбудила жона. Бо иншак нащо тото платя, пацоркы…
Идучи из роботы я зайшôв у бôвт «продтовары» што напротив пивної. Стоячи у шорови, через вітрину увидівем ї на звычнôму місті – пиля входа пивної. Она нич– до пониковала на входні двирі, нетвôрячися на прохожых и тых, ко юй метав копійкы. Виділо ми ся, што когось чекать. Выйдучи из бôвта я пудыйшôв ид нюй.

– Добрый динь. Вы ныні парадна – упувіві-м по–привітливіше, мечучи монету на ряндôчку. Она май живо ги усе замахала гôлôвôв. Я почекав мало надіючися, што она штôсь укаже в ôтвіт. Айбо она мôвчала як усе.
Декÿлько днюв поряд видівем ї у тому же платю, айбо лице її поступово темнішало. Дись тыждинь пôтôму, пÿзно у вичирі я проходив коло пивної, де она звыкла сидіти. Улиця была майже безлюдна,слабо освітлена. Пивна уже была давно закрыта. На ярді , пуд стінôв штôсь сіріло. Она лежала на возику уперши гôлôву у покрывало и тихо стогнала, пораз здрыгаючися. Пиля возика на ярді валялася пôрôжня пивна склянка. Постоявши над нив мало у розгублености, кынувем ї за плече: – Вам недобре? Она не удпôвіла – продовжовала стогнати. Може она просто пяна?
Идучи через площу Корятовича увидівем двох міліціштÿв – там звыкли дежурити. Розказавем їм што-м видів.
– А, ото ота, безнога? – упувів єден.
– Поланя? – пузвідав другый.
– Ота. Памнятаєш у літі скандал быв…
– У паркови Горького, ци што?
– Айно,айно. Проспиться, та покачулять на свôму Мерседесі – упувів уціряючися.
– А де она живе? – пузвідав я.
– Дись у районі Калварії… рас-ім видів удті ся спускала на свôму вÿзкови.

Я ся направив думÿ. Так, її кличуть Поланя… Ба што за скандал упоминав міліцішта? Інтересно як она удраблюєся на Калварію на сьÿм свôюм «мерседесі» та качуляє туды де жиє. Бізÿвно жиє из кымись – не годна бы ся убыйти без чийоїсь помочи! Через пару дньюв, идучи на рôбôту , увидів’ем Поланю на привычнôму місті, пиля пивної. Голова юй была завита ширінкôв, прикрываючи майже усьо лице. Она в едну міру никала на входні двирі пивної – видко чекала когось. Я ся поклонив, мечучи юй монету на ряндôчку, айбо она ніяк не прореаговала на ото.

На другый динь її там не было. На слідуючый – тоже. Прôйшôв тыждинь, другый. Поланя счезла з мого пôля зора. Прийшла ôсінь.Тепла, сонячна, золота ôсінь. У едну неділю, из рана, я убрав ся у парк мальовати акварелі. Найшôвем тему ( дуже мила бесідка на паркôвуй дôрôжці, серед золотистых дерев и рыжов полянкôв перед нив) и почав намітовати рисунок. Парк быв майже безлюдный. Рас лиш, дись из боку уд входа у парк, донеслося якесь лоскотаня. Штôсь ся качуляло, поскрипуючи. Нараз на пішаку зявилася Поланя. Передвигалалася на чудо дуже скоро – явно кудысь спішила. Бôржі засунувем у папку незакÿнченый рисунок и ухопивши пуд плече роскладный стÿльчик, поспішивем за нив, держачися на уддали, обы быти незаміченым. Два– три завороты пішака и указалася гôлôвна алея парка. Прогримлячи по нюй, Поланя зоперлася коло буфета. Там царило оживленя. Пиля стойкы буфета стояло декÿлько людий. Они ліниво ся переговорьовали попиваючи пиво. Поланя пудыйшла туды и розмістилася напротив. Я став пиля сусідньôї стойкы. Сидячи на вÿзкови Поланя ся устерла и упулилася на немолодого устатого чулувіка из видом бомжа, што стояв до ниї боком. Тот ги бы ї не замічав.

– Еге, твоя прийшла – упувів цімбора му и хіхікнув. Усі ся убернули ид Полани. Не твôрячися на насмішливі тай паскудні репликы свойых цімборÿв вÿн непорушно попивав свое пиво. Поланя в єдну міру никала на нього. Видко невыдержуючи її погляда, ” бомж” пудыйшôв до ниї и мôвчкы протягнув юй свуй недопитый погар. Она ухопила го обома руками и жадно упила. Устач узяв погар, поклав го на стойку и пÿшов у напрямок выхода из парка, пуд регÿт компанії. Поланя розгубленоникала, як вÿн ся удаляв. Пôтôму нагле розвернула свÿй возок и затарахкотіла за ним.
– Тота ,таки, дÿстала го! – упôвів крÿзь сміх один из людий. Я ся вернув домальововати свôю акварель. Айбо не мальовалося. Думавем про увидене. Ба ци она ся не улюбила у того устача и меже ними є щтôсь?

Уд тôвды я видів Поланю дуже рідко у рузных містах города и тото лиш побіжно. На свôйому звычнôму місті, у пивної, што на мôюй улици, она ся не появляла. Я уже почав забывати про ниї, коли раз, у студену осінню дощливу неділю увидівем ї изясь. Вертаючися из картинної галереї, што на замку, я заскочив пуд портик кафедрального собора, обы перечекати дощ, што ся нагле пустив. Там, ги усе, стояли жебракы. Серед них увидівем Поланю. Она одиноко сиділа пиля крайньôї колоны портика, надто далеко уд входа, обы мати шанс на милостыню. Я пудыйшôв ид нюй. Велла ся у очи поражаюча переміна у її видови. Звычно она сиділа на вÿзкови нагнувшися уперед, из упущенôв гôлôвôв, прячучи лице. А типирь возок стояв на ярді пиля портика а она сиділа на каміннôму падементі приперта плечами до колоны. Сіді патлы, што ся убили из пÿд ширінкы низпадали на слідно постарівшое лице. Долони придержовали краї поношеного людського реклика на спученôму череві. Застывшый погляд обращеный у пустоту. Она здрыгнулася, коли я ,закашлявши ,протяг юй монету. Удорвала уд черева руку, обы простягти ї для монеты, айбо нараз вернула ї назад и указала очима на ряндôчку, простелену перед нив. На секунду зазирнувем юй у очи. Уних – туга и страх. Мені ся хôтіло пуйти кам май скоро, айбо штôсь ня здержало. Пошупуравши у жибі, утягем рубиль и поклав на ряндôчку.
– Есе для дітинкы… Она ся криво усміхнула и замахала гôлôвôв. Я быв зкаламученый и подавленый. Представивем усьый ужас її положеня.

Через декулько дньÿв мені прийшлося поїхати у Кієв. Вернувемся через два місяці. По приїзду, у вищирі, уйшôвем у город обы ся стрітити из цімборами. Стояла мерзка погода. Фебруарськый студеный вітер удув из центра чилядь, што звыкла ся прохôжовати у вичирі. Зазирнув’ем у кафе «Верховина», што у центрі старого города, де звыклисьме ся збирати потроцконіти за кавôв. Но там їх не было. Выйдучи из кафе, я мало ся не збив из Поланьôв. Она прогуркôтіла на свôму возику буквально перед мойым носом дулю улицьôв. У такый холод ,так пÿзно та щи й беременна?. Невольно пÿшовем за нив. Спустившися до центра, Поланя стала, бизÿвно, перепочити, – дале ся начинав пудєм улиці. Я пудыйшôв май близько. Она тяжко дыхала, склавши рукы на величезнôму череві. « Як сися ся удрабле на свôю Калварію – там крутый, а типирь ище и хôвзкый пудєм?» Пудєм улиці коло будинку Жупаната быв исправді значный. Поланя из трудом ся передвигала. Часто ставала удпочити. Обы удержати возок на нахылі она заклиньовала го из– заду деревляным кубиком, котрым ся уддручовала. А коли пудєм ставав непоборно крутым, тяжко дыхаючи, она злізала з вÿзка и идучи на кулінах, тягла го за шпаргу перевержену через плече. Одолівши пудєм, она пересікла городську улицю и потрафила на неосвічену Цвынтарну. У кÿнци улиці, майже на вхôді на цвынтарь, стала пиля старої одноповирьхôвôї хыжі. Удоперла ключом двирці городины, зайшла у двÿр, и заперла їх за сôбôв. В осени, у динь поминованя помершых, мы з мамкôв нащивили нянькÿв грÿб. Вертаючися из цвынтаря по Кладбищенськуй улици я упознав двирці поланиных ворÿт и невольно-м став. Рôзпôвів мамці про Поланю. Она была порушена :
– Ôй, сисю Бог не миловав… – упувіла здыхнувши. Пак ги бы штôсь изгадала, додала:
– Дись туй, перед Калварійôв, жила моя колегиня – Могдушка Кофлонович.
Мы ся учили на однôму курсі учительськôї семинарії. Еге, у тôму будинку… и она указала на файный будинок из жôвтуї тийглі на перехрестку – памнятаю, на великÿм переріві частосьме бігали до ниї из дівками на каву…
Пôтôму, будучи у центрі старого города по ділах, я спомнив бисіду из мамкôв про Могдушку Кофлонович и рішивем схосноватися тым, як приводом, обы розознати хôть штôсь про Поланю. Дись по– обіді пудыйшовем до знакомых двирцюв и натрощивем на звонок, що-м увидів на стôвпі ворÿт – ніякого отвіта. «Бізувно ниє нікого дома» – пôдумав’ем. Не хôтілося ити гет ни з чим. Позвонивем у сусідню хыжу. Через деякый час удоперся вызÿр. Указалася голова літнюї жоны убвернута ширінкôв.
– Кого глядаете?
Пудыйшов’ем до вызора.
– Цюлюю ручкы . Я глядаю пані Кофлоновичову, учительку…
– Есе майже буду я. Моє дівоче имня Кофлонович и я бывша учителька. А што вам треба?
– Я сын Гулянич Ірмы, вашої колегині… Мамка передає вам привіт.
– Вы Ірмушчин сын? Она засуетилася – почекайте минутôчку, зараз удôпру…
Усадила ня за плетеный столик у прийомнÿй. Заохала, веллася чинити каву. Роззвідовывала про маму – де типирь жиє, што робить, яка у нас родина. Коли-м юй упôвів, што пару дню сперед сим, на динь поминаня умершых , мы были на цвынтарю, дуже ся огорчила, ош не зайшлисьме. Я ся оправдовав як мÿг. Потôму-м перейшов до ціли мого визита.
– Мене, паньіко, інтересує безнога жебрачка. Расем видів ош заходила у сусідньый двÿр. Перше прôвбовавем попасти туды, звонивем, звонив айбо задарь – видко ниє нікого дома.
– Айно, айно – она жие у сусідкы – Чулий Ілонкы. А што натворила назад?
– Нич, нич… Просто я часто давав юй милостыню – кôвдовала коло пивної недалеко уд хыжі де жию…
Заінтриговала ня свôйôв незвычностьôв и видом, як ся передвигає… Може знаете штôсь про ниї?
– Она уросла у мене на очах. Жие у комнатці при літнюй кухни, у глубині сусідчиного двора.
– И давно?
– Там ся родила. Мати юй – Анна, прийшла из Верховины дись у тридцяті гôлôдні рокы. Ищи молодинька была. Ілончина мати узяла ї у служниці. Спершу она добра была –роботяща, держала хыжу у порядку, варила, никала за дІтинов– Ілонков. Айбо пак, дись по вôйні, потрафила у пÿдлу компанію – почала курити, пити, лôвгати из катуньми. Не мож ї было держати у хыжи. И пані Чулийова пропустила ї, айбо ушорила на рôбôту– харити у школі и лишила жити у комнатці при літнюй кухни. Пошкодовала ї – куды пÿйде, та щи й тяжка. Як приказовала її цімборашка, Анна прôвбовала изнебытися плода – пила усякі лікы, била ся по череву вошоловом. но не удалося – родила безногу каліку, Поланю.
– А де она типирь?
– Умерла. Упала пяна и ударилася гôлôвôв у бордюр ярды… Ой, кÿлько пережила сусідка, пані Чулийова. Кÿлько біды з нив мала!
– А Поланя ся устала сама?
– Сама. Юй было дивять або дисять рôкÿв, коли умерла мати. Мы прôвбовали ушорити ї у леленц. Айбо завто ош у ниї были родакы дись на Верховині, у леленц ї не хôтіли брати. Айбо и Поланя падала в істерику, коли про йсе ся говорило.
– А як она, дітина, та щи й безнога, могла жити сама?
– Газдыня юй помагала. Уходила для ниї, ги для сироты та щи й калікы, невелику пенсію, давала юй поношене доньчине платя, дрыва для шпора, їду… Она дуже скоро стала самостоятельнôв. Спершу ходила на кулінах, потôму ся научила ходити на возикови. Стояла на пяцови, коло пивных, пÿд церквами – усюды де давали милостыню.
– Я видів ї, дись пÿв рôку назад, у гôрôді. Замітивем ош было у ниї велике черево…
– Айно, якыись нелюд пôсміявся над нив. Затяжіла и дись два місяці тôму родила. Перед родами тяжко хвôріла. Родила мертву дітину. Есе на ниї дуже вплынуло. Поколотилася, коли увиділа, ош дітина мертва. – Так она у коргазі для психічно хворых?
– Ніт. Казали ош она лиш тихопôмішана, не опасна для другых… Не вірує, сирота,ош дітина мертва. Рахує стару бабôвку свойôв дітинôв. – Есе ужасно. А з чого жиє?
– Як и сперед сим – мало газдыня помагать, а и пенсія ,хоть и малинька, приходить. Но избÿлшьа кôвдує… Допивши кофе, я подяковав пані Кофлонович и из тяжкым серцьом поплентався думÿ. Через пару днюв треба ми лишати Ужгород надôвго и бизÿвно бÿльше не увижу Поланю.

Родові схваткы у Анны почалися задôвго до положеного часа. Її страшні крикы розбудили газдыню – пані Чулейову, застали ї у располох. Прийшлося юй у ночи бічи за повитухôв. На двôрі стояла зима сорок другого года .Принимавша роды повивальна бабка, котра многое виділа за свôю сороклітню практику, ужаснулася, увидівши дітину из строщенôв гôлôвôв, искривленôв вилицьôв и скручеными ниже кôлін нÿжками. А Анна ,коли прийшла ид собі, очуняла пÿсля тяжкых родÿв, завыла ги пораненый звір и закрыла лице руками, кой увиділа своє дітище.

– Есе небесна кара за твôї грыхы! – упôвіла потрясена газдыня.
Її дôнька, Їлонка, была перед родами и она молила Бога усокотити ї уд подÿбного нещастя. Поубіцяла сôбі, ош аж їх дітина родиться здôрôвôв, она не лишить Анну у біді. Айбо коли, незадôвго, родилася здорова унучка , заклопотана газдыня перестала ся цікавити Аннов тай її проблемами.

Прÿйшов місяць – другый по родах, айбо Анна ищи усе не прийшла ид сôбі уд потрясіня. Мучительно больÿсно было видіти потворство дітины. Нікого из знакомых, щи й цімборашок свого недавнього розгульного минулого она не запускала у свôю кôмôрку – ганьбилася дітинôв. И, звычайно, хрестити ї не пÿшла. Назвала ї Поланьов у чисть своюї матери.

Доста дôвго бÿль и туга не проходили. Анна узялася за старое – пила, гуляла. Звычно вернеся из роботы, прибереся мало, суне дітині цуцличну склянку з молоком, и у город. Обы упити, забытися, пудхопити якогось чулувіка и затягнути сôбі у комôрку. Прийдучи из клієнтом думÿ, она раз заходила туда сама. Наспіх клала напÿвсплячу дітину у корыто и запхавши юй у рот цуцлик на склянці из молоком, у котре насыпано читаво тôвченого маку ,задручовала корыто пÿд пôстіль. Тôвченый мак пудсыпала у молоко, обы дітина спала мертвым сном – так чинили у її селі – и не напудила клієнта свойым наглым реваньом.

Газдыня чинилася ош не знае нич про Поланино нÿчне житя – бо иншак мусай бы ї угнати из хыжі. А куды ота пÿйде из дітинов? Просто пропаде у сись тяжкый военный час.
Прÿйшов рÿк– другый. Поланя уже прôвбовала говорити, айбо есе не радовало Анну. Голос у дітины быв на рідкÿсть неприятный – низькый, гыртанный, клокочучый, гибы ся вырывав удкісь из глубины туловища. Передвигалася Поланя нацапкы, но уже прôвбовала стояти на кулінах. У теплі літні дны она выбиралася на двір, бавилася из газдынинов мачков – Чернушкôв . Любила быти у садови, збирати паде ниці – сливы та яблыка. Айбо истинным сятом для неї было, коли газдыня выводила у двÿр свôю унучку Ілонку – Поланину ровесницю. Тôвды Поланя из інтересом розникала ї, любовалася її золотистыми кучирями до плич, великым білым машликом на гôлôві. Несміло пудходила до пісочниці и никала, як Ілонка робить усякі пісчані кісточка бляшаными формочками. И юй ся хôтіло бавитися. Дуже ся хôтіло, айбо она не сміла пудыйти май близько, памнятаючи забôрону матери.

Газдыня давала Анні понôшене платя свôюї унучкы. Есе была существенна пуддержка для Анны, діла якої не йшли добре. Зарôблені грôші она нараз пропивала и пяна скандалила. Потрафляла у міліцію, гутіла там, проклинаючи свôю дôлю, дôньку– каліку и усьо на світі… А пôтôму, протре звівши, дома гÿрько плакала. Розчуствовавшися, клала дôньку на куліна гладила, ї по гôлôві приговорюючи: сарака ты моя, сарака… У такі минуты Поланя была щаслива.

Брала ручинятами материну дôлôнь, притискалася до ниі лицьом и замирала…
Поланя пудростала у одиночестві. Оно было для неї привычным, природным. ЇЇ житя мало свôї радости и неприятности. Она ся научила покорно їх принимати. Уже много знала у свôйôму ранньôму дітинстві… Знала, што пÿсля сôпôкою и тишины дня, из наступленьом вечера ,коли мама має прийти думÿ, треба усьо забрати из середины хыжі и спрятати пÿд пôстіль – иншак мама буде кричати и бити ї по гôлôві. Не мож засыпати, дôкі мама не прийде думÿ, а кить мама приходить из бачійом, треба скоро залізти пÿд пôстіль и быти тихо – не плакати, не шуміти ищи й не чихати. Обы ся не чихало, треба лігати лицьом дулю, бо иншак потерть и порох уд матраца, коли ся трясе пôстіль, потрафить у нÿс тай у очи. А очи бôлять. кой їх розтирати…Так тихо треба лежати до рана, дôкі бачі не пÿйде…

По– вечерах Поланя звыкла ся бавити из бабôвкôв– бывшôв Ілончинôв. Старано укладовала її у шкатулю из пÿд топанок, поправляла юй зломлену ручку, прикрывала жебелôвкôв и ніжно поглажуючи, приговорьовала: спи ,сарака, спи… А пак так ї и кликала – Сарака… Айбо было дуже страшно, коли мама приходила думÿ пяна, без бачія. Тôвды была зла, паскудно лаяла и била ся, хôть зашто. Перепужена Поланя дрыжачи уд страху, боржі залізала пуд пôстіль.

– Но, де ты там, потворо… – вылізай нараз! – кричала Анна, тычучи віником пÿд пôстіль, трафляючи у лице, груди дітині.
Уганяла ї из пÿд постели, ругала. Дітина дико выла. Газдыни не раз мусай было прибігати утихомирьовати пяну Анну. А на рано, протрезвівши и бізÿвно спомнивши што было, Анна рыдала, нестямно притискуючи‘д грудьом дітину, цюльовала юй лице у синцях. Добросердечна газдыня, пані Чулейова – старша, шкодовала нещасну дітину – пудгодовывала ї, коли Анна дôвго пропадала. Пудкладовала дрыва у шпор, запальовала лампу, обы ся дітина не бояла. А обы ї не казило кôй ходить на кулінах, учинила юй накулінникы из старых папуч. Дівча дуже пÿзно почало говорити. Мати ї и не учила – вуліла не чути її гыртанный, неприятный голос. Людську бисіду Поланя май часто чула уд газдыні тай її донькы,своюї ровесниці Ілонкы, ги уд свôюї матери. Она ся сторонила людий. Коли до Ілонакы у двÿр приходили ся бавити сусідські діти, Поланя держала ся дале уд них. У глубині двора сідала на пяты свойых усхлых, скрученых нÿжок и беззвучно никала, як ся бавили діти. Діти привыкли до сього и не творилися на ниї.

Рас, у літню неділю, до Ілонкы прийшли, кромі сусідськых дітий ищи й дві сестричкы– Ілончины родачкы. У двурі ся зобрало пôвно дітий. Поланя из великым інтересом никала на них из свого уддаленого міста. На дівчатках были казково файні платя, особливо на старшуй из сестричок– Эмілії. На нюй было ружове платя из чіпками и рукавчиками, на ногах – несбытна Поланина мрі я– білосніжні топаночкы, а на гôлôві – та правда– великый ружовый машлик! Она виділася Полани казкôвôв принцесов, неземным существом, ищи май файнов ги Ілонка. Поланя, ги зачарована никала на ниї.

Дівчатка захоплено ся бавили у «коцкы» – скакали по клітках, нарисованых на ярді двора дарабчиком тийглы. Рас лиш, перескокуючи клітку, Емілія ся схôвзла та гепнула ся задницьôв на ярду. Сиділа та розгублено кліпала очима. Усі ся весело сміяли. Не удержалася и Поланя. Голосні клокочучі звукы урывалися юй из рота, заглушаючи сміх дітий. Тоты перестали ся сміяти и убернули головы ид Полані. Емілія устала и зло блиснувши очима крикнула: – Затчися ты, паскудо!

Поланя была потрясена. Пôрузуміла, ош юй не мож ся сміяти при чужых. А чужыми были усі включаючи и маму… За городинôв двора, по сусідству быв цвынтарь. И коли Поланя пудросла. стала часто пробиратися туды через діру у городині. Її притягав тот таинственный світ мôвчаня та скорботы. Она любила ся роздивляти надгробкы та портреты померлых на них. Особенно її інтересовали свіжі гробы, покрыті вінками из золотыми пантликами та свіжыми косицями. Она іх розниковывала и по– свôму розкладовала заново. Пôтôму убирала еден, самый файный малинькый віночок и порозникавши по сторонах, обы ї нико не увидів, несла го у уддаленый кутик цвынтаря, до свого любимого гробика – гробика малої дівочкы, фотографія якôі была на надгробкови. У дівочкы было дôвге вôлôся и великі сумні очи – «ги у ангелика». А гробик ї быв неупорядкованый – видко усіма забытый. Спочатку Поланя звыкла прихарити мало коло гробика, а пôтôму забирала старый вінок, а свіжый укладовала пуд надгробок старанно розправивши пантликы из золотыми буквами на них. Пак постоявши минутку, казала : «спи, Ангелику» и вздыхнувши ишла гет.

Она звыкла часто и по– дôвгу никати за робôтôв цвынтарного старого столяра, майстерня якого была на краю цвынтаря по сусідству из садом пані Чулийовôї. Никала як тот майструє – чинить хресты та деревища. Вÿн пораз загôвôрьовав из нив, айбо она ся ганьбила свого голоса и вульі мôвчала. Увидів як дітина тяжко ходить на кÿлінах та змайстровав юй платформу на желізных куліщатках – невеликый возок. Пояснив юй як ся треба на ньому возити : сидячи на пятах уддручоватися уд зимлі руками. Спершу у Полані не выходило и она лиш ся спускала из малых горбкÿв на цвынтари. Но з часом, помалы ся научила передвигатися и в один прекрасный динь несміло удоперла двирці и уйшла на улицю. Есе быв її першый выход у «світ». Тôвды юй было дись шість рôкÿв. Мати забôрôняла юй возитися на улици – боялася за ню, тай ганьбилася нив. Айбо Полані уже ся полюбив такый способ передвиженя – и май скоро, тай куліна не болять. И її уже не мож было зоперти – двÿр уже став для ниї тісный. Она май часто стала выходити на улицю. Спершу возилася по ярді перед хыжôв, а пôтôму усе май дале у напрямку до центра, дôкі, накониць, не дÿбралася до пяца, што у центральнуй части города, на площи Корятовича. Качулятися туды было легко – центр из пяцом быв на низині, возок сам ся качуляв. Ищи й треба было містами го придержовати, коли ся дуже розганяв. Айбо не легко было и вертатися. Коли пудєм улиці ставав май крутый, и уддручоватися уд земли ставало тяжко, Поланя сходила из вÿзка и идучи на кулінах тягла за сôбôв возок за шпаргу перевержену через плече. Спочатку Поланя сторонилася непривычнуї пяцôвôї суєты – іі пужав и быв неприятный гôмÿн та хаотичный рух великôї масы людий. Есе было у різкому контрасті из її розміреным житьом у безлюднуй тишині двора, пиля цвынтаря. Айбо из часом стала май сміло входити у людську гущу. Найшла сôбі місто серед бабок, што продавали косиці. Сиділа мôвчкы розникуючи за житьом пяца. Сусідкы –бабкы, прôвбовали заговорити из нив, айбо Поланя мôвчала и они рішили ош она глухоніма. Пораз пошкодовавши малу каліку, кôсь метав юй дрÿбні. За динь назбировалося мало гроший. На них Поланя куповала сôбі щôсь заїсти. Из часом замітила, ош май часто дают милостыню пиля входа на пяц и перемістилася туды – гроший стало май бÿльше. Часть из них тратила на їду, а што ся уставало несла думÿ, мамі.

Она почала приходити на пяц майже каждый не дощливый динь и сиділа на п’ятах до його закрытя. Верталася думÿ смертельно фарадна – подолати крутый пудєм дорогы было не лагко . Прийдучи думÿ, зїдала дарабчик хліба из фінжов квасного молока, клала грôші на столиць улягалася на свÿй матрац пуд постільôв и удпочивала – чекала матір. Пÿзно уночи приходила думÿ Анна на пудпитку, як правило. Кидь приходила сама, без кавалера, товды была дразлива та зла. Находила грôші на стÿльцьови, перелічовала їх, пôтôму недовольно бурчачи: «щи и на хліб недоста…» згрібала дрÿбні у ташочку и лігала спати и не зазырнувши пÿд постіль до донькы. И лиш тôвды и Поланя могла уснути. Юй ся забôрôняло засыпати, коли мати была из кавалером, обы у сні нехôтя не удати свôю присутнÿсть, не напудити клієнта. Анна усе май часто приходила думÿ пяна. Валила ся на пôстіль, гÿрко стôгнучи, проклинала свôю дôлю. Поланя дуже ї шкодовала у такі минуты. Улізала из свого убіжища, потихы пудбиралася уд матери и ніжно гладила юй пличі.

Пудчас вôйны, у тоты тяжкі часы, Полані приходилося цілыми днями быти у гôрôді, торговати косицями из цвынтаря, перепродавати цігеретликы на пяцу и штації , кôвдовати у людных містах города, обы прокормити себе та матір, котра ся спила и часто хвôріла. Анна уже не могла розраховывати, ги сперед сим, на заможньых людий.Типирь її клієнтами могли быти лиш пяцові пяниці, безпритульні, та упивші катуне у доволенуй. Поланя инколи стрічалася из матірьôв у гôрôді, май часто на пяцови. Привыкла ид тôму, што при стрічі мати ся чинила ош ї не замітила. Она ищи усе ганьбилася дôнькôв, ненавиділа и шкодовапа ї. Грызлася пôтôму, коли мучима жаждôв упити, клянчила, а подеколи и з битков удбирала уд донькы грôші, зарôблені так не легко. Поланя стÿйко переносила усьо сесе. Она любила матір (юй треба было когось любити), гордилася нив, раховала ї дуже файнов.

Рас у неділю, есе было ранньôв веснов, рано склавши пару букетикÿв из косиць изобраных из свіжых гробÿв, Поланя пôспішила на пяц надіючися заняти май выгодное місто – пиля центрального прохода. Там уже сиділо декÿлько жÿн убкладеных відрами из свіжыми косицями. Розклавши на новинці простеленÿй перед возиком три невеликі букетикы маргариток переязаных шпаргôв, Поланя почала чекати купцюв. Жоны – продавиці знали ї , уже привыкли до її чудности, безсловесности и не творилися на ниї. Напÿв изовялі поланины букетикы не складали для них серіознôї конкуренції.

Поланя сиділа задумана , из тривогôв думала про матір. Уже тритьый динь не было ї дома. И на тôму тыжньови пропадала два дны. Пак кôй ся зявила серед ночи, упала на пôстіль,глухо хрипіла и стогнала усю нÿч а пуд рано уснула мертвым сном. Поланя ся напудила кой ї увиділа рано: лице юй было у синцях и саднах, платя пÿрване, каляне, вôлôся розтрепане а ширінка тай рідикÿль щезли. Поланя поклала на столиць, коло постели хліб тай фінжу из молоком та спішно уйшла з хыжі – дôкі мати ся не пробудила. Бо знала, ош кôй ся мати прочунять буде зло лаяти и неодмінно пÿбйє ї тай забере усі грôші, обы ся похмелити.

«Лиш обы ся з нив нич ни стало» – думала Поланя занурена у свôї невеселі думкы и рôзсіяно никаючи у глôту. Она и не замітила, ош пяц помалы ся напôвнив голосливôв, рушливôв чилядьôв, не чула бабок – сусідок, што голосно запрошовали купцьÿв; сиділа на п’ятах на свôму вÿзкови и никала перед собôв невидячыми очима… Коли нараз увиділа матір.

У глôті, што ся рушала у широкÿм прохôді межи рядами столÿв, она ишла убыявшися из катуном – высокым чулувіком из симпатичными устиками пуд орлиным носом. Пôбÿч из ними ишла, похлипуючися рыжа Монціка, мамина цімборашка, пуд ручку из свойым кавалером – тоже катуном. Матір была у жôвтуму платю, котре Поланя сперед сим не виділа. Хôть лице ї было попухле тай у синьцях, Поланя облегшено здыхнула : «…слава Богу найшлася, не пропала. …Бизÿвно прийде думÿ у ночи из сим файным, устатым бачійом… Треба буде май скоро быти дома – похарити и учасно залізти пуд пôстіль, на своє місто… Мамка не любить кôй ня видять бачії… Они будуть їсти кôвбасу из хлібом и пити… Буде пахнути вином. А пôтôму будуть співати.. Не дуже голосно, обы ся газдыня не сердила… И дôвго не уснуть. А коли бачі пÿде гет, мамка упувість: ану, улізай и дасть ми кôвбасы..» – проносило ся у гôлôві.

Весело теревенячи, компанія ишла потихы у бÿк Полані. Рас лиш катуна зоперся коло відра из косицями у трьох кроках уд ниї и пузвідав продавицю:
– По кÿлько ваші ромашкы?
– Ги тубі, кавалер, для твôюї кралі лиш рубиль – удпувіла бабка елейным голосом.
– Ты што, издуріла? – убразився катуна. «Краля» потягла го за рукав, и нагле увиділа Поланю. Погляды їх ся стріли. Анна убернула у бÿк гôлôву и май дуже потягла катуну…
– А ты што просиш за свÿй віничок?– пузвідав катуна, пудыйшовши до Полані.
– Она глухоніма – указала старинька, што стояла пиля Полані. Катуна уважно поникав на Поланю, узяв букетик маргариток а на його місто вер рубиль. Потôму галантно протяг букетик Анні. Тота ся уцірила и они пÿшли дале. Монціка, проходячи попри Полані, усміхнулася юй и помахала рукôв. Поланя никала за ними дôті, дôкі жôвтоє платя не щезло у натôвпі…

Кôй ид пôлудне продала свôі косиці, пудїхала до хлібного бôвта, што быв на пяцови, без шора прÿйшла ид продавиці и поклала на прилавок изужвареный рубиль из дрÿбными. Продавиця мôвчкы поклала на прилавок буханку чорного хліба – она упознавала Поланю. Пак Поланя розклалася поза кіоском, што стояв у скверикови коло пяца,и удщипуючи уд буханкы , задумливо їла. Дарабчик, што ся устав, она акуратно завернула у ряндôчку, яку брала из собôв спеціально для хліба, и перехрестившися двинулася ид кафедральнму соборови. Собор стоит на замкôвÿй гôрі на возвышености и дуже тяжко удручатися туды гурі та щи и по брущатці. Велику часть дорогы мусай ити на кулінах, волочачи за сôбôв возок. Айбо и спускатися не просто – нераз треба спирати возок, обы уменшити завелику, опасну скорÿсть. Но Поланю тягло туды. И не лиш тôму ош там, межи колон портика, давали май часто тай май много ги на пяцови або при пивных. Її кывала пануюча там атмосфера смиренія и терпимости, очаровывав спів, якый было чути через удôперті двирі собора. Та и жебракы, її колегы, поводилися там май дружелюбно. Добравшися до собора, Поланя звыкла лишати возок на ярді, пиля гарадичÿв портика, а сама старалася розкластися пÿд однôв из колон, кам май близько ид проходови. Сідала на п’яты на розстеленый покрÿвчик и нахыливши гôлôву, замирала. Инколи, обы мало удпочити ,припиралася плечима ид колоні.

Май приємнов частьôв ії маршрута хыжа – собор быв центр города. Юй ся любило ото оживленя, котре там пановало. Любило юй ся розникати вітрины цукразд – « бôвты из солодкым»– як она субі казала. Там, за склом розкрывався казковый, недосяжный світ файных и смачных речей : позолочені шкатулькы цукру переязані пантликами, гірлянды усякых конфет у файных блищачых папірчиках, купкы кісточок усякых филюв… Она ги заворожена розникала усьо тото, а пак убирала щось, ги юй ся виділо май смачноє тай файноє и шептала : «есе моє». Так удпочивши, она ся рушала дале, через центр старого города ид посліднюй, тяжкуй части пути – крутому пудєму улиці што веде до Калварії. Поланя спішила думÿ. Серце перепôвнялося радÿстьôв ош мама не щезла и щи й и не пострадала и бізÿвно ныні у ночи прийде думÿ из тым файным устатым катуном… Треба похарити у хыжи, обы ся мама не заганьбила перед бачійом… Она майже не залитіла у двÿр, зхôвзла из вÿзка и бôржі зайшла у темну хыжу. На вызурі стояла нафтяна лампа тай швабликы. Поланя запалила лампу, пудтягла гнот, обы было май видко – малинька хыжа освітилася блідным світлом. Пак замела ,склала у скриню розметане по хыжи мамине платя и усілася на постели чекати маму. Приятно ся розслабити по дôвгуй и тяжкуй дôрозі… Очи ся злипали, дуже ся хôтіло спати. Айбо спати неслобÿдно: уже– уже зявиться мама из кавалером и буде дуже сердита аж ї застане на постели та щи и сплячу…

Так Поланя сиділа у напÿв дримоті и мріяла. Мріяла, як они из мамкôв пуйдуть у літі на Верховину, у село де ся мамка родила. Там, ги раз приказовала мамка, дуже файно. Хыжка у цвітучôму садови, по дворови бігають кури, , ,гуси …Мычить корова у хліві… Ласкаві мамины родакы, кôтрі люблять маму и бизÿвно полюблять и її… Так она прочекала матір усю нÿч. Пуд рано, уже не у силі боротися из сном. почала засыпати. «Бизÿвно загуляла мама из устатым бачійом …А на вичÿр прийде»– думала засыпаючи. Через сон учула гуркÿт у вызÿр тай крик:
– Поланьо, чуєш, удопри! На порôзі стояла Монціка, мамина цімборашка.
– Твоя мама умерла – приглушено упувіла. Пак пудбігла ид газдыниным двирьом и почала читаво дуркати. У двирьох ся зявила перепужена газдыня.
– Анна умерла!
– Господи Исусе! –скрикнула газдыня. .– Як? Коли?!
– У ночи. Пôхôвзлася тай упала хреста… Ударилася гôлôвôв у камінь…
– Есе усьо ваші гулькіы !– Сердито прокричала газдыня. А де она?
– У коргазі, у трупарни. Там казали, ош треба забрати тіло… Ити туды, пудписати якесь папіря…

Поланя стояла ги громом ударена, стала осознавати, што сталося штôсь страшноє. Вичур зайшла ид нюй газдыня. Застала ї сидячу на постели у глубôкому заціпені. Сіла пиля ниї, погладила ї по гôлôві и тихо впувіла:
– Ниє у тя бÿльше мамы… Усталасься сама…
Посиділа мало мôвчкы, пак тяжко здыхнула и пÿшла. Поланя уперлася лицьом у парну. Почуяла, што якась страшна тяжкÿсть навалила ся юй на пличі. Нараз осознала, што у ниї уже ние нікого на усьÿм білÿм світі. У її дітинську свідомÿсть удерся страх. Страх перед одиночеством, перед беспощаднÿстьôв сурового житя. Осознала, што типирь сама отвічає за себе. Дітинство щезало на очах – она ставала дорôслôв… Так у заціпені, без їды и питя, она пролежала до другого дня. Рано зайшла газдыня, уся у чôрнôму.

– Пôй, хôрôнять ти маму… Там, коло столяра…
Падав дрÿбный студеный осінньый дощ. Через бôлôтцята межи гробами Поланя пробиралася у дальньый кутик цвынтаря, у бÿк столярнôї майстерні. Недалеко уд ниї стояла купка чиляди. Издалека видко было рыжу Монціку, што стояла пиля молодого попа и держала над ним умбрелу. А май дале – газдыня из сусідкôв. Поланя пудыйшла ид ним. Пиля укопаної ямы на насыпи стояло удкрытоє деревище. У ньôму, прикрыта білым, уже мокрым покрывалом из чіпками, лежала мамка. Голова – у білуй ширінці. Лице її было бліде и супукуйне. Нігда щи Поланя не виділа ї такôв файнов.

Сященник скороговором читав молитву. Поланя прôвбовала ся молити, айбо слова молитвы ни йшли юй у гôлôву. Накониць газдыня шепнула юй:
– Иди, пôцюлюй маму.
У нерішучости, боячися, Поланя пудыйшла ид деревищови и стала розгублена – деревище стояло завысоко. Газдыня пудыйшла и пудняла ї. Поланя поцюльовала матір у лице. Юй стало страшно, неприємно – лице было мокре и студене ги лед… Накониць, по знаку сященника, пудыйшли два робÿтникы, што ся прятали уд дождя пуд стріхов майстерні и стали прибивати покрышку деревища. Поланя здрыгалася при каждôму ударови клепача. Безучастно никала, як на мôтузах спускалося деревище у яму. Ищи яма не была засыпана до кÿнця, як сященник, а за ним и другі, перехрестившися, рушилися гет. Газдыня кынула Поланю за плече:
– Пôйме ,бо простудишся… Но Поланя не рушилася из міста.
Дôвго щи стояла пуд дождьом и невидячи никала на свіже насыпаный горбок землі из деревляным хрестом. Она не плакала. Противоречиві чуства перепôвняли ї – скорбота за матірьов, яку она любила, змішовалися из чуством неосознаного облегшеня. Над сим усьым вітав страх. якый напôвняв до краюв її дітинське серце. Страх за себе перед невызначенустьôв будущого…

«Ниє уже мамкы… Нікого ниє … Уже ня не буде гнати пуд пôстіль, не буде уд ня забирати грôші. Типирь я буду бÿльше давати молочка Чернушці. .. Она буде жити изо мнôв. Она тай Сарака. Ото лиш мама не любила мачок… А завтра великый пяц. Стану при вході, ги тот раз… Айно,треба назбирати для мамкы косиць. И для Ангелочка. Айбо и на пяц хоть три– чотыри букетикы… Треба бы устати май скоро завтра… Бізÿвно буде падати, буде болото, промôкну. Нибай, усхну на пяцови…» – роилися думкы.

Утямившися уд роздумÿв и почувствовавши сильну студінь , Поланя пÿшла думÿ свойым звычным путьом. Через діру у городині она потрафила у двір. На ганку ,оживлено бесідуючи, стояли газдыня из сусідками.
– Без Бога и у гріхови, такый и кониць – впувіла стара сусідка. Сирота дітина, сама на усьÿм білÿм світі – добавила она, увидівши Поланю.
Поланя спішно прÿйшла у свôю кôмôрку. Наклала огинь у шпôрі, обы просушити одежу – бо завтра на пяц!

Ишли рокы. Дорôсліючи, Поланя ставала май увіреннôв у собі, май супукуйнôв. Помалы пропадав страх перед житьом, за свôю будущнÿсть. Научилася обходитися свôйôв скромнôв пенсійôв. По смерти матери она на свÿй смак перечинила хыжу. Попросила старого цвынтарьного столяра понизити пôстіль, обы юй май легко было уцабати на ню, тай мало розширити возок, та замінити на ньум куліщатка май на великі. Пôвмітовала старі материны речі, из множеством порôжньых склянок, замінила покрÿвчик. Газдыня была рада сим перемінам. Без Анны стало май супукуйно у двôрі.

Постепенно уробився стиль, и ритм житя. Чинила каждоденні (у добру погôду ) походы на пяц , обы щôсь уторговати. Понаходила міста – церкви, корчмы ,пивні– де май дають, мож май добре нажебрати. Мало– помалы город став для ниї ги свÿй двÿр, а она – принадлежностьôв старого Ужгорода. Її усі упознавали, айбо ніко не знав. Ищи усе боялася тай ганьбилася говорити, общалася жестами. На пяцови торговала косицями из свіжых гробÿв тай цігеретликами. Розкладовалася май часто на проході. у косичнôму рядови , межи старов Бурчов и Ержіков, свôйôв ровесницьôв ,таков ги сама ковдошкôв– калікôв. Ержіка была майже єдинôв из кым Поланя перемітовала ся пораз словами, не ганьблячися свого голоса. У дітинстві Ержіка ся уколола иржавôв иглôв, дÿстала зараженя крови и юй удтяли руку до лÿктя. Як и Поланя, она была кругла сирота, жила у тюткы, котра ї не любила, измывалася над нив. Схôжÿсть доль їх зблизила – они стали ціімборашками. Коли на пяцови покупці оберталися до Полані, Ержіка удпôвідала місто ниї. Зимньыми вечерами, по пяцови, перемерзлі, они ишли до Полані и сидячи коло шпора пили чай и приказовали една другÿй выдумані и не выдумані історії, бідкалися свойыми каліцтвами, свойыми нещасными долями. Бесідлива Ержіка призналася:
– Я ненавижу зиркало… Коли вижу там свÿй худый, бибавый пысок из стырчащыми зубами, хочемися ревати.
– И я…Сумно пуддержала цімборашку Поланя.
– Айно, айбо у тебе хоть очи файні, не треба їх прятати…

Есе зауваженя Ержікы приятно зачудовало Поланю – « у мене файні очи?» На другый динь она купила субі зиркальце и дôвго никалася у нього. Направляла зиркальце так, обы видко было лиш очи и бÿлш нич. У літі, по удачному пяцови, коли ся удавало заробити мало май бÿльше, цімборашкы любили упити по погарови пива, або полакомитися мороженым. Тôвды, розслабившися они ділилися свойыми тайнами и мріями, серед якых, звычайно, была мрія про ідеального чулувіка. Для Ержікы ото быв стандартный красовиць – чорный, высокый и богатый. У поланиного ідеала мали быти уста. Образ маминого кавалера – чорного устача, у котрого она ищи маленькôв улюбилася, она пронесла через усю свôю юнÿсть. Увÿн жив и типирь, быв актуальным и для дôрôслôї Полані. Її серце жадало любви, а рôзум удсікав есе, як штôсь незбыточне, ото што не для ниї, калікы. Раз, на прикÿнци літа, у недільный вичÿр, Поланя из цімборкôв сиділи пуд навісом парковôї пивнôї и безжурно перемітовалися словами, попивали пиво. Раз лиш ид буфетнуй стôйці пудыйшли двое людий. Один из них быв высокый, сідый из устиками, Поланя замôвкла перервавши бисіду на пÿв слові. Уся ся напрягла, уперлася у нього очима – «есе бізÿвно вÿн…» Замітивши есе, Ержіка насмішливо впувіла:
– Туй ти є твÿй устач!
У Полані стислося серце. Она нич не удпувіла. Лиш неотрывно никала на устача. Люде сіли за сусідньый столик. Приказуючи, попивали пиво. Устатый сидів иппен напротив Полані. А она, ги заворожена в єдну міру никала на нього.

– Очуняйся, Поланьо! – сміючися впувіла Ержіка. – Никай, ищи ся улюбиш!
Поланя не удпувіла. Серце юй ся збішлено било, а персты намертво стискали погар. Она не чула про што лопотала цімборка… Люде допили пиво тай пÿшли. Поланя щи дôвго ся лишала у оціпені. Прийдучи думÿ, она сіла на постіль, и у напÿв забытьови, у темнôті просиділа усю нÿч. У гôлôві крутилися мрії, нич до всплывав образ устача – незвычайно файного чулувіка , про якого она мріяла усьо житя… Вÿн ся посміхав юй, говорив файні слова, миловався її файными синьыми очима, даровав подарункы… Она ся чуствовала безконечно щасливôв.

На друыій динь на пяцови она была задумана, удстранена. Нагле, серед дня, бôржі утиснула Ержіці свôі букетикы и утікла у парк, ид учорашньÿй пивнÿй. Розклалася пиля стола, што напротив входа и почала чекати. «А може прийде и ныні?»– думала из надійôв. Прÿйшло пару годин, а вÿн не приходив. «А може прийде завтра, по рôбôті?» Прочекавши аж до закрытя пивнôї, она, розстроєна, изморена и голодна пÿшла думÿ. Думкы про нього переслідовали ї усьый вичÿр. На другый динь, по пяцови, она упанькала Ержіку пÿйти из нив у паркôву пивнушку. И изясь неудача.

– Може увÿн приїзжый и уже изник из Ужгорода? – замітила Ержіка. Тай уверж ты го из головы…
Ни такый увÿн уже и файный … Но та што, ож устатый! Увÿн просто старый пяниця, бÿльш нич! – прôвбовала заспокоити цімбôрку Ержіка. Айбо Поланю не мож было заспокоити. Думкы про нього володіли нив цілком. Она не могла уже ни їсти ни пити супукуйно. Каждый динь шастала по пивных и корчмах города у надії го стрітити. И накониць – удача! Найшла го у пивнушці на тупиковÿй улици у райôні Дома Офіцерÿв. Увÿн сидів у компанії дакулькох людий неприглядного вида. Попиваючи пиво, щôсь приказовав. Його бисіда пораз ся перерывала выбухом дружного реготу компанії. Поланя примостившися пиля стÿльця, што стояв пуд стінôв, напротив столика свого куміра, уперлася у нього очима, и у едну міру, ги заворожена, никала на нього. Увÿн сесе замітив :

– Што ся упуляш, красавицьо! – гôйкнув юй. Цімборы ся засміяли. Поланя
упустила очи. Скоро компанія рушилася ид выходови. Проходячи попри Полані, устач протягнув юй недопитый погар пива. Поланя была щаслива – увÿн ся найшов, и бÿльше того – затямив ї! Типирь она уже знала де го може увидіти. Знала міста де звык быти, тай коли. Май часто юй ся удавало увидіти го ид кÿнцьови робочого дня, по рôбôті. Айбо инколи и серед дня у спеку виділа го у пивнуй тупиковуї уличкы. «Майже увÿн дись туй недалеко робить. Та прискочить сюды на обід упити пива»– думала она. Устач замітив ош безнога кôвдошка штôсь дуже часто му ся трафлять на очи, почуствовав її інтерес до себе. Есе дись тішило його самолюбство, айбо и заважало – цімборы ся над ним посмійовали.

Одержима свôйôв страстьôв, Поланя изовсім заввелла пяц. Жила лиш на свôю малиньку пенсію. Часто вечерами, вернувшися думÿ из города, зморена уд постоянного гляданя свого куміра по корчмах и пивних, сидячи на постели у оціпненю, она просижовала усю нÿч. Ержіка видячи ужасне положеня свойуї цімборкы, прôвбовала наговорити ї уверечи из головы того чулувіка и вернутися ид передшому, супукуйнôму житю. Айбо задарь – Поланя серйозно хвôріла любовльôв. Порозумівши сесе, Ержіка пôміняла тактику:
– Не можеш без нього, тôвды го ими! – рішучо впувіла. – Треба якôсь дати му знати про свôї чуства.. .

Типирь они почали обдумовати спосÿб як ся из ним зблизити. Ержіка узяла ініціативу у свôї рукы. Стала май часто сопровождати Поланю у її вадасці на устача. Раз напавши на нього у однуй из пивнушок, они ся постарали розкластися кам май близько ид устачôвÿй компаніі. Пудыйшовшÿй офіціантці Ержіка заказала три погары пива и попросила єден понести «тому устатому чулувікови уд мôюї цімборкы». Дÿставши пиво, чулувік пудняв погар и усміхнувся Полані, а коли ишов гет, пудыйшов до ниї и у пÿвголосаа упôвів: « дякую, синьоока». Поланя была щаслива. Пак усю нÿч и наступні дні у її ухах звучало, як божественна музика есе «дякую, синьоока». Из приходом весны Поланя поновила свої рейды по пивных города. И у єден теплый майськый вичÿр она найшла свого ідеала у парковуй пивнуй, у туй де вÿн часто бывав. Вÿн стояв у стойкы межи цімборам и приказовав штôсь смішноє. Поланя примостилася пиля стÿльця недалеко уд його компанії и заказала субі погар пива. Никала на нього у єдну міру, што и не замітила, як офіціантка принесла пиво та поклала сперед ниї на столиць. Увÿн быв уже читаво пяный – голосно говорив , язык му ся заплітав, а перед ним стояла спустошеный, видко не першый погар. Раз лиш увидів Поланю. Упознав ї, усміхнувся, а пак штôсь шепнув сусідови. Тот поникав на Поланю и тоже шепнув штôсь у отвіт. Товды устач, шпотаючися, пудыйшов до Полані, узяв її ищи пôвный погар, пÿдняв и никаючи на ниї гойкнув:

– За твоє здôрôвля! – и упив до дна. Пак переможно поникав дôвкола, поклав погар.
удкі узяв и пуд регÿт компанії вернувся на місто. Поланя была потрясена – вÿн спустився до неї – упив за її здôрôвля из її погара! Прийшла ид собі учувши:
– Закрываєме! – Голосно провозгласила офіціантка и почала розраховывати клієнтÿв.

Проходячи ид выходу попри Полані у свôюй компаніі, устач погладив ї по гôлôві. Очунявшися уд нового потрясеня, Поланя веллася за ним. Залізаючи на возок, увиділа устачову компанію,што стояла недалеко – тоты мочилися пиля корча, весело тарабанячи. Пак компанія ся розыйшла. Устач закроковав по бокôвуй, слабо освіченуй алеї у глубину парка. Поланя покачуляла за ним. Учувши за сôбôв гуркÿт вÿзка, устач став. Поланя пудыйшла ид ньому. Увÿн повбзирався дôвкола и зайшов у кôрчі. Поланя застыла в оціпнені. Но…! Почулося за корчами – властное, нетерпеливое. Серце Поланино збішлено ся забило. У напÿвсвідомости она зыйшла из возика и пÿшла на голос…

× епілоґ ×

Студена, осіння, місячна нÿч… Иду по узькÿй улици – коридору, центральнôї части старого города. Улиця пустынна. Кôвтаня мойых крокÿв лунов ся удбивать уд стін притрощеных один до одного двох– трьох повирьховых старых будинкÿв. Лілові тіни на стінах будинкÿв, улици. Нагле пôчувся гукркÿт дись из– заду. Гуркÿт наростає, лунов ся розносить усюди, запôвнюючи до вирьха усю улицю– коридор. Убертаюся – из за рога ближньої улиці из гуркотом вырываєся возок. Поланя!

Розмашистыми рухами, дужо, она ся уддручує уд брущатого покрытя улиці стиснутыми у грубых дôлôнях деревляными кубиками. Сіді пасмы выбившіся из пуд шірінкы прикрывают частину лиця, блідного, зосереженого… Она прогуркотіла мимо, мало ня не задівши. До вÿзка дôвгôв щпаргôв приязана деревляна поштова шкатуля. На ходу Поланя бормоче штôсь ледвы чутне:
– Зараз, зараз… мамка нагодує…
Раз шкатуля перевертаться заціпившися за нерунÿсть дорогы. Из ниї вывалюєся бабôвка. Поланя, спішившися, пуднимать бабôвку и сокотячи укладує ї у шкатулю, прикрыває ї жебелôвкôв. Бормоче:
– Нич, нич… Не реви, мамка тя прикрыє … Пак залізає на возок и иде дале.
Я стояв потрясеный и никавем за удаляючôвся Поланьôв, докі ся не скрыла за рогом улиці… Коли гуркÿт вÿзка згас, из тяжкым серцьом рушивем дале…