Руські прийшли!

(октовбер 1944. году очами дивять рӯчного хлопця)

Уже тыждинь мы у Копани, у бабкы. Нас привезли сюды из Хуста, де-сьме жыли, бо скоро туды мають зайти Руські – уже у Рахові суть! А у Хустї повно войська – Мадяр тай Нїмцюв.

Чекаючи на велику стрілянину, мамка вырішила управити нас из сестров до бабкы, до Копани – там май сопокӯйно. Бабчина хыжа у «нижньому кӯнци» села, пуд горов. Жыєме у «великӯй хыжи». Нас двоє тай уйковых двоє дїтий. Уйко хоть и жиє у Копани, айбо у серединї села, пиля чиненика, а там нибезопасно, бо чинеником будуть ити Руські. Волїють быти дїти у бабкы.

Тїсно нам туй, айбо весело. Дїдик из уйком укопали декунок у киртї коло винницї. обы было, де ся прятати уд еропланӯв, кидь начнуть бомбовати Копаню. Бо нидавно бомбовали сусідню Кіргазу [Корольово]. Руськый ероплан брынїв над Кірігазов уночи. Брынїв, брынїв та й вер три бомбы. Правда, у Кірігазу ни потрафив – бомбы попадали на Копанськоє поле.
Читаві ся ямищі учинили! Удтовды копанчане почали копати декункы. Каждый у свойому киртї. Дїдик укопав дуже файный декунок – глубокый, из лавицьов. Прикрыв го быльом, обы из вирьху ни видко было. Та коли у Хустї тай у Кірігазі ріодов – завыють сирены, мы – усї дїти – біжиме ся прятати у декунок. Посидиме там мало, поспіваєме – (лиш потихы!) – тай до хыжі.
Каждый динь уйко збігав до бабкы нащивити дїтий, тай послухати радіо, што принюс сюды. Бо дома ся бояв го слухати – жандаре забороняли. Чехы передавали, ож де уже є Руда Армада.

Каждый динь Руські занимали по декӯлько сіл, приближали ся до Хуста. Уйко из дїдиком слїдили за сим по мапі, радовали ся, што уже близько суть.
– Скоро туй будуть – казав уйко, радо посукуючи долонї.
У недїлю, по службі прибіг та каже:
– Руські пуд Хустом! Завтра-позавтрю туй мають быти!
– Ов-ва – нидовірливо покрутив головов дїдик. - Ни так ото скоро йде… У Хустї сила-силена Нїмцюв тай Мадяр. Они ся так легко ни дадуть.
– Ану, обы-сьте с хыжі нїкуды ни йшли, бо може ся почати стрілянина! – казав уйко.

Мы притихли напужені. Уйко из дїдиком мірковали, ци годні будуть Нїмцї из Мадярами удержати Хуст.
– Та дись тыждинь ся продержат, бо много їх там, тай лінія Арпада дуже сильна. – казав авторитетно дїдик.
– Айбо Руські май сильні – казав уйко, – никайте, як скоро идуть… Ищи пару днюв были у Рахові, а типирь уже пуд Хустом…

Была недїля. Бабка учинила недїльный обід. Застелила стӯл білов скатиртьов, запахло курячов поливков. За обідом, пудкріпленї паров погарчикӯв свого черленово вина, дїдик из уйком продовжовали бисїду. Дїдик ся рохумів до войны, бо у першӯй войнї войовав у Таліанщинї. Вӯн казав:
– Аж начнуть бити каноны по Хустови, ото буде значити, ож Руські уже там.
– Ото будеме чути и сюды – удповів уйко.
– Кибы уже туй были, обы сесе ся уже кӯнчило… – додала бабка, накладуючи каждому по фашірці до топтаных крумпиль.
–Тяжко їм буде прӯйти до Копанї. Еге, горі, на копанському горбкови, пиля чиненика три каноны, націлені на чиненик, што йде уд Хуста – зажурено уповів уйко.

Мы, дїти, слухали и розуміли-сьме, ож начинаться штось страшноє. Дїдик утямив, ож мы перепужені та смутні. Потяг из піпы, та каже:
– Та ци знаєте фіґлю про войну? – «Казав Шлойма, што буде война… Казав Герш – право держ; казав Шміль – право ціль; Казав Сруль – што ниє куль; Товды казав Мошкович, ож ни буде нич.»

«Добре бы поникати на тоты каноны, што на горбкы» – одумав-ім.
Наскоро-м промкнув фашірку и тихо-м уйшов на двӯр – на улицю и тїкы – ид канонам. Удрабав-ім ся через хащу на гору, де чиненик звертать на Севлюш. Ото май высока точка Копанської горы, удкі видко далеко около, онь до Хуста. Видко и чиненик, што сперед селом перетинає желїзницю, а пак сіров ниточков щезає у напрямку Хуста. Пудыйшов-ім до полянкы на горї, де катуне закопали три великі каноны. они, так ги казав уйко, уберені на штацію, яку удсі видко, ги на долони. Коло канонӯв стояли лады из величензыми кулями, суєтили ся тӯзирї.

У сторонї уд канонӯв, на полянцї около огня сидїли катуне. Убпікали дарабчикы мняса издїті на довгі желїзні пруты, їли фіґльовали. Єден пудыйшов до ня, та казав по мадярськы, обы-м ишов гет удсі, бо туй будуть скоро стріляти. Я удыйшов по чиненику до крайньої хыжі. Коло ниї ишла дорога у хащу.

У дворї, над колодязьом, стояв катуна и провбовав зачиряти воды відром на кл.чці, айбо есе му ся ни удавало. Горі ним стояла жона из порожньыми відрами у руках и чекала, коли уже тот набере собі воды. Стояла та розсіяно розникала довкола, пак каже:
– Иди уже, иди ид свому канонови, бо еге, уже Руські туй суть! – и указала на дорогу, што вели из хащі.

Я поникав туды, куды она указовала, и завмер: из хащи йшло троє людий из ґийп-пушками за плечима, а за ними конї тягли вӯз. На возї сидїло ищи дись пятеро. У єдного была переязана голова. Были они у чудному платьови: в ухатых шапках, у сірых уйошах, пошитых ги поплон. Тот і перші троє были дуже каляні…

«Есе, бізӯвно, Руські» – подумав-ім.
Катуна, коли увидїв тото, вер відро и – тїкы – до канонӯв! Там ся нараз пӯдняв шум, крик… Видїв-ім, ож удті усковив на чиненик мотор из катуньми и затріщав у напрямку Севлюша. А Руські йшли собі сопокӯйно, так ги бы и ни видїли тото. Пак из хащи уйшла ищи єдна група из возами, а пак ищи та ищи… Я постовпів. Потому-м ся отямив, та боржі-м побіг домӯ, казати новину. Айбо дома уже знали. Бо Руські зайшли у Копаню ни лиш через хащу, а и по чиненику. Дїдик ня луснув по потылици.

– Куды тя носить у сякый час? Казав-ім, ож сиди дома, бо война!

Уйко быв дуже возбудженый. Чистив чоботы, – ладив ся ити горі, на чиненик, стрічати Руськых. Дїдик из бабков пӯшли из ним, а минї, ги май старшому, наказали сидїти дома, сокотити дїтий та хыжу. Дуже нихотя-м ся покорив. Хотїло ся ищи поникати на Руськых.

Дївкы ся бавили з бабовками у хыжи, а мы з малым уйчаником сидїли на торназі. Никкаю, а по улици идуть двоє руськых, из пушками за плечами, из єдным нашым чоловіком. Стали коло лїсы. Чоловік штось тихо казав Руському и указовав перстом на хлїв. Пак Руські зайшли у двӯр, пудыйшли до ня:
– Пацан, лошади єсть?

Я ни порозумів, што вто «пацан» та «лошади». Айбо на усякый случай помахав-ім головов, ож «нїт».
Єден из катун зайшов у хлїв, а другый – до хыжі. Я за ним. Вӯн быв чудный – из узькыми очами, чорный та грубый – я му быв дись до пояса. На реміньови у нього висїв великый нӯж у ножнах. А на плечи – ґийп-пушка чиз черепаньов. Такых не мали ани Нїмцї, ани Мадяре. Вӯн зайшов у нашу хыжу, де ся бавили сестры. Порозникав, пудыйшов до нӯчного столика, узяв радіо, поктутив ручку. Увидїв віллоньку, пару раз запалив-загасив и завісив собі на гомбу.
Пак уйшов из хыжі, несучи радіо пуд плечом.
За сись час другый уже выводив из хлїва дїдиковы конї – Сарчу из Фанійов. Увидїв ня на торназі и помахав ми пястьов.

Через деякый час прийшли из горі наші. Дуже возбуджені, а уйко май.
– Но, накониць, туй суть наші братя! – весело вповів. – Типирь, увидите, у шовковых міхах завезуть сюды пшеницю… Я сам видїв, яка тото руська пшениця – ги золото, де тото нашӯй до тої!
– Никай, обы удсі не везли пшеницю туды – штось дуже ніякоє сесе войсько… Якісь каляні, нифайно убраті, из чуднов амуніційов… Де їм до удбӯрного войська, у якому я быв колись… – скептично зауважив дїдик.
– Айбо завто читаву женуть Нїмцьӯв. А што каляні – бо розумно убыйшли лінію Арпада, не ишли на рожен – туды, де їх чекали…

они так ожывлено бисїдовали, што ледве мӯг-ім вставити слово:
– Повели уд вас конї, дїдику!
– Тай віллоньку, тай радіо – додала сестра. Были туй, у хыжи – такі страшні!!
Уйко змовк. А дїдик побіг у хлїв. Уйшов удты лаючи:
– Ни Сарчі, ни Фанії, невоя бы їх убила! – и сердито сплюнув. Бізӯвно, треба їм было замінити свойых, замореных та пораненых – нисміло поясньовав уйко.

Я убрав минуту, коли дїдик зайшов до хыжі, побіг-ім «горі», на чиненик. Там у серединї сила, повздовж чиненика усе щи стояли копанчане, никали як идуть Руські. А они йшли та йшли. На возах, автах и пішо. Здорові та переязані. Везли з собов кулеметы тай каноны. Видко было, ож дуже зморені.

Чилядь махала їм руками, укриковала штось. Єдна жона, што стояла пила ня крикнула:
– Ци принесли-сьте нам руської пшеницї, цукру?
– Мы вам свободу принесли – удповів єден.

Так оно ся и стало. Ни пшеницї, ни цукру ни пренесли, айбо принесли нам свободу уд реліґії, уд моралї, уд чуства власної годности, уд чесної роботы, правдивости. Приучили нас до лицемірства, до злодійства. Научили нас фалшивити, красти, паскудно лаяти, стояти у шорах за усьым, што треба, обы жыти; пити паленку великыми погарами и жыти у страхови…
(Будапешт, новембер 2000. году)