У стародавню давнину, коли наша Земля была зовсім молода, Чорна гора коло Севлюша (котрого, правда, ищи в тот час не было) вывергала из ся огняну лаву,читаво дыміла тай пыхкала жаром у бÿк недалекого вулкана Фрасина; словом, мала сохташ истинно юної горы. Ото теперь, у май поважному віці, она ýстыла, забыла про тоты легкодумні страсті, айбо душевну гóряч ищи присокотила глубоко у сердцьови.
У наш час у скалистÿй яскині-гаврі на вершочку Чорної горы, яка ищи зогрівала ся остатками того давнього огня, жив собі молоденькый (пару сот годÿв родом ) чортик. Занимав ся тым, чым и має занимати ся всякый чорт – бітангловав и паскудив. Айбо бітанзтва и паскудства у нього были доста друбненькі: пужав воробкы, уночы завывав у коменах, наганяв страх на зайчикы, путулькав мышачі сліды, обы лисиці не могли їх глядати и наїсти ся. До людий чорногорськый чортик волів не имняти ся, бо се неспокÿйноє, галаманливоє племня його самого пужало; до того, людьми опіковали ся май изкушені демоны, котрі не раз жаліли ся нашому чортику на людськоє гамішство.
Минала осінь. Золотоє листя обсыпáло ся з дерев, землю укрывáв сніжок, а єдної звіздяної ночі Тису заковало ледом. Звірята попрятали ся по гаврах и дуплах, а потята удлетіли у вырій. Чортик журив ся. Уд ничого робити, вечерами спускав ся ун тайно до людськых осідлень и зачудовано позирав, як легіникы из дерева и папіря майструють маленькы церьковкы, запалювуть удну свічечкы, а пак якогось вечера идуть из нима уд двÿрця до двÿрця, співавучи веселі співанкы. Называли ся сесі церьковкы бетлегенами, а співанкы – колядками. Сього наш чорногорець, само собôв, не знав. Айбо май бÿлше чудовав ся ун тому, што в каждÿй бетлегеновськÿй сполечности, окрем старшых пастирюв и білокрылых ангелÿв, быв ищи й хлопчик, перебратый чортом. Убратый у кошлатый ковпак и уверненый петек, из лицьом, зачорненым сажôв, из прикапчаным иззаду коровлячым хвостом, сесь несправдішньый чортик войотив, як лиш быв годен – пÿдскаковав, обертав ся, скривляв ся, пужав малі діти, щипав дівок. А газдове за йсе не карали го, ай щедро метали му в тайстру колачі, грушкы-яблокы, оріхы, часом дараб ковбаскы, а подеколи и якусь копійку.
Чорногорськый чортик тяжко завидовав (йсе така чортяча чеснота) и всяко ганив пÿдробленого єдноплемінника.
‒ Нетрібняку, як хвостом оберташ! Як недыбаво пÿдскакуєш! Ей, бабраку, нич не знаєш, а береш ся. Кебы м там быв, не лиш ковбаску бы ухопив, а ищи бы и шôвдаря украв! А тоты смолаві діти, кедь бы ня увиділи, та до рана бы ревали, а не хихоніли ся из-за мамчиного сукмана вадь нянькового вуйоша! Чекайте, укажу вам, як ся ото сохтує чортом быти!
У своюй гаврі чортик ставав перед великôв брылôв горного крышталя, яка служила му зирькалом, тай перекривляв сам себе – крятав очи до носа, пхав из пыска вон великый челленый язык, шкірив криві жовті зубы. Лиликы, які жили уєдно из ним, уд того лицедіяня страшили ся и прятали ся позад сталактитами и сталагмітами.
‒ Такому бы не єден колач дали, а нараз два, а може й три! – снив собі чортик, бо самотньоє житя у гаврі чимось смачненькым його аж нияк не радовало.
И раз єдної студеної зимы, доста намиловавши ся на свою паскудненьку рыйку, чортик набрав ся смілости и спустив ся у село. Морозик пекно пощиповав його теплолюбиві заострені уха, сніжок засыпав упучені очиці, а хвÿст гет задубів и стрымів иззаду, ги бота. Айбо чортик терпів, бо дуже вже хотів уступити перед публікôв – артистична жадоба славы властива и чортячÿй натурі. Наконець из бокової уличкы появив ся бетлеген. Два менші хлопці несли легенькый красный бетлеген; из його маленькых оболочкÿв и дверцят виднів ся блеск невеликої свічечкы. За нима ишли два ангелы у довгых білых сорочках и высокых папіряных шапках из сріберными звіздами. Дале ишли три пастырі ‒ старші хлопці у широкых гунях, держачи у руках великі боты из бляшаными цоркоталцями. А в кÿнци процесії пÿдскаковало чорноє, кудлатоє чортя, из куртым хвостиком и малыми рогами, но з великôв тайстрôв.
‒ Ага! – злорадостно проморконів чорногорськый чортик, бо тайстру наладив май велику, цілый, мож казати, міх, та й рогы мав свої, а не припаровані козячі. У два скокы чортик догнав хлопцюв-бетлегеношÿв та й собі взяв ся скакати та корчити свою рыйку у гримасах, мусай признати, доста мерзкых. Старшый пастырь обзирнув ся:
‒ Гей, дітваку! Што ты за єден? Нам чорта не треба, маєме свого. Иди гет!
Другі пастырі грозно змахнули ботами, доконечно и ангелы нахмурили бровы и уповіли штось не дуже ангелськоє.
‒ Но, удкесь прийшôв? – продовжовав наступати старшый бетлегенош.
‒ Из Чорної горы, ‒ признався чортик, затряс ся, похилив ся, а його довгі замерзлі уха и хвÿст жалобно повисли.
‒ Та Бог из ним, ‒ повіли ангелы (при сьому чортика гет искорчило), ‒ кедь ун из нашого кÿнця, то най иде з нами, може му штось дадуть – ни, якый смішный!
Глийда сукупно зайшла у май близькый двÿр. Старшый сміло загупкав у двері хыжі:
‒ Ци веселити, пане-ґаздо, на сесь Святый вечÿр?
Чортиком при цих словах аж пÿдверло на місті.
‒ Веселіть, веселіть! – зачув ся ґаздÿвськый голос.
Першый раз у житю чортик увидів людськоє домÿвство изодну. У закуті стояла файно прибрата ялинка, за столом сиділи старші гості из добре вже челлеными носами, а діти из потішеньом, роззявивши ротикы, слухали небесні співы ангелÿв, мудрі бесіды пастырюв, чудовали ся на чудесный красно оздобленый бетлеген. Обадва чортикы тым часом робили своє, гамішноє діло: упуляли очи, указовали языкы, провбовали штось украсти из стола. А ищи єден єдному наступали на ногы, дручали ся локтями ци скубали ся за волося. Попри всі шпиндликы из боку напарника, чорногорськый чортик лиш примудрив ся украднути пару цукрикÿв из самої ялинкы. Из добычôв у лабці приступив до дітий.
‒ Ко из вас май нечесный быв сього года?
Напужані діти удручали наперед товстенького пелехатого хлопчика из лепавыми ручками и смолавым носом.
‒ Сесь Петрик навхтема лиш біды чинив! Брехав! Не честовав ся!
‒ На, Петрику, цукрикÿв та дале будь ищи май нечесный!
Награждати нечесных дітий чортик почитав за свою повинность, обы пÿдпоровати їх до далшого бітанзтва и показити їх ищи малі, невинні душі.
Ґаздам и гостям бетлеген дуже полюбив ся, особо чортята. У їхні тайстры щедро посыпали ся всякі смакоты. Самозримо, справдішньый чортик свÿй міх устигав пÿдпихати май часто, бо совісти цілком не мав, тож и набрав ся дарочкÿв поверх міры; тадь чорт и мусить быти зажерливым и ненасытым.
У послідуючых хыжах чортик крутив ся, обертав ся, ги насоленый, а из свого міха мало не вшитко незамітно роздав нечесным дітьом – їх, як не шкода, было доста фест.
‒ Што за чорт? ‒ чудовали ся бетлегеноші. ‒ Штось сього года челядь скупа: чотыри улиці обыйшли сьме, а у міхови ищи доста мало! Видко, што до теперь чортом не быв ись! – псовали они чорногорця.
Чортик же не годен быв нарадовати ся – и злых дітий одмітив за непослухнявство и цімборÿв свойих обобрав – уходило справді по- чортячому! А ищи його нечистоє сердце тішило ото, што чортик-хлопчик аж ревав уд злости, коли ґаздÿвські дары сыпали ся попри його тайстрины у чужый міх. Всім же ото знамоє, што чортови дітинські сльозы – май велика потіха. Тым часом нечесні діти якось примудрили ся сповіщати єден другого про чудного чорта, котрый роздає дарочкы за ганебности и біды. И в каждÿй подалшÿй хыжи непослухнянці вже самі ступали наперед, чекавучи на смачні одзнакы. Мороз допікав май силно, сніг май хрупкав пÿд ногами, звізды гибы опустили ся май низько и жаріли ся якымось колючым блисканьом.
Світло у оболоках гасло, лиш у кÿнци села, пÿд самôв хащôв, штось блимало – там ищи чекали бетлеген.
‒ Идеме до бабы Полані и на ныні доста! – уповів твердо старшый пастырь.
Нафарадловані бетлегеноші ледве дотягли до далного обшаря. Здорова, дебела баба Поланя того вечера уєдно из свойим дідом Микулом приймали многочисленных колядникÿв – туй были родина, кумы, діти, внукы. Гостюв напхала ся ціла хыжа, всі сиділи подобні до бабы – читаві, дужі, пригодовані. Лиш єден худенькый хлопчик стояв у закуті пиля дверий; бідно вбратый, из запалыми лицями, ун позирав на бетлеген з-пÿд чола и кривив тонкі губенята.
А баба усім хвалила ся свойôв добротôв:
‒ Узяли сьме сироту, робить коло маржины, и спить там, у хліві, на
сіні. Без нас бы зыйшôв на нич, пропав бы! Тай їсть нашоє, не вшитко лиш cвиням умітовати!
Чорногорськый чортик добре знав читати, што написано на чолови хоть якої дітины. У худенького сироты написані были всі тоты маленькі капосты, якыми ун уддячовав ся бабі: то молоко розолляв, то сіна козам не доклав, то набрызгав у свинськоє питя. Чортик запустив лабку у свÿй міх аж до ліктя та не напытав нич. Ушиткі смакоты давно розыйшли ся. А хытра баба Поланя замісто дарочкÿв голосно уповіла:
‒ Красно дякуву! Ходіть здорові путиком-крайчиком, итак вам у тайстры вже нич не стає! Майте ся фест, не кашлайте! Дала дакÿлкось зморщеных, червавых яблочок тай ýпхала бетлегеноші у двері. Слідом, опустивши голову, ýйшов сирота – йому вже час было ити спати до хліва. На морозі ун нараз защулив ся, згорбив ся, бо мав на собі уношені, заплатані ґаті, куртеньку цураву гуньку та й подерті постоликы. На чолови му змальовала ся гадка, як бы зрана, на самоє Рожденство, нашкодити, допечи ґаздыні. Зробити зло такого дня – што годно быти май ліпшоє, ци то – май гÿршоє!
Такому бы зрадовала ся ушитка пÿдкарпатська нечиста сила! Чорногорськый чортик сам собі уповів:
‒ Хоть як, а мушу му штось дати, бо такый дуже злый, ги голодный пес! Заслужив!
А што дати, кедь міх порожньый? Туй поглядка чортика упала на властні файненькі чіжемкы, обуті, обы спрятати копытця. Само собôв, чортик без них прекрасно обходив ся, бо копытця мав тверді тай дужі. Тож, не думаючи довго, зверг из ся чіжемкы тай уддав їх сироті. Хлопчик быв такый дикый та неошколованый, што и «дякуву» не удказав. Ухопив дарочок, чудно якось пообзерав на свого добротливця тай рушив ся до хліва. А чортик учув у грудьох непонятноє тепло, якоє мокротôв приступало до його маленькых каламутных очиць. «Йсе за то, што я много нечесных дітий удзначив, вшиткоє чортÿвство порадовав!»
Из сив гадкôв, дуже собôв потішеный, чортик дав ся до свôї чорногорської гавры. Удсунув каменище, котрый му служив дверьми, аж позерать: на любимому стулчикови сидить не хоть тко, ай його рÿдный стрыйко ‒ головный пÿдкарпатськый чорт из самого Ужгорода. Рыйка перекривлена, очи горять, ги грань, из ноздрюв тай ух смердячый дым валить: видко, до сыновця має штось недоброє.
‒ Што чиниш, тумане? Та ты ныні зробив добро! Йсе для чорта гріх неспасеный!
‒ Якоє добро? ‒ чортик своїм ухам не вірив. ‒ Тадь я цілый вечÿр нечесных дітей на зло спокушав, на всякі шкоды дручав, на злоє вчив!
‒ Ты бідному сироті чоботикы подаровав! А ун уже уд людської злобы такый ненависный учинив ся, што скоро прийшôв бы цілый у наші рукы: став бы розбÿйником, злодійом, много бы грішив и наші пекельні силы тым порядно радовав. А теперь му ся серце у другый бÿк обернуло, бо зачав сирохман віровати, ож суть на світі меже людьми добро, любов та й милосердя! Його душа до нас уже ниґда не прийде!
И старый чорт из досады аж плюнув гарячôв смолôв.
‒ За йсе мушу тя покарати. Уд ныні на сто годÿв пÿйдеш жити на студеный Фрасин! Там ти місто буде!
Так чорногорськый чортик став фрасинськым, а Чорна гора час уд часу на Фрасин попозерать та затрясе ся уд злости: ци то за свойим чортиком банує, ци завто, што старый дідо Фрасин и замолоду быв до неї студеный!