Хитрый кум

У єднӯм селови ся раз пōкумив Василь-худобняк из попом, та так ся загōрдїв, же й людий вже ни познавав, думав, же му нико ни рӯвня.

Туй му раз єден чилядник, у удōзву на гōрдїсть му, пōвів:
– Но позерай, Цилю! Став ись поповым кумом, а ци знаєш, ōж пӯп ти нич лем за жōнōв ходить?! Лем дїля того ся из тōбōв и пōкумив.

– Ий, тото ни годно быти! За исе кламство вас завдам у право! – розмереґовав ся худобняк.

Хōть и упōвів Василь, ōж ни годно такоє быти, айбо в духу ся зажурив: «Бӯг знає, а кидь и направду ходить ми кум за жōнōв? Вшытко на світови сьōму є…»

Пōдумав си так, тай рїшив сам прōвірити.

Мав вӯн гію у другōму селови, изобрав ся тай пӯшōв вєдно из сыном си. Жōну саму на ōбысьтови лишив.

Вичур, кōй ся вернув, нараз за попом пӯшōв.
– Панотче! Хōтїв бы-м у варош пуйти, пōпрōвбовати серенчу у картьох. Лем у простацькōму цурьови ниладно ити, ци позычили бы сьте ми вашой’ шатя?

Дав пӯп кумови пōпӯвську реверенду, тот ся убрав. Прийшōв у тōму д хыжи си и поцоркав у оболок. Вызирнула жона, увидїла реверенду, тай пōдумала, ōж пӯп премилый юй прийшōв.

Удперла двирї, пустила гōстя до хыж, тай ни запалювучи ōгинь завішала му ся на шыю, зачала го цюльовати.

«Ага, фрасиця, на мене ся так шуга ни метала!» – пōдумав си Василь, а кōй го жона пустила, имив биґарь и зачав ю лупити.

Над рано зясь прийшōв д попови, вернути му реверенду:
– Вшытко-м, куме, прōйграв. Пӯдлый им картяш.

– Треба вам, кумцю, дамало ся учити щи, – каже му пӯп, – май часто бы вам у варош ходити, ни, тай окресали бы сьте ся.

На тритьый динь ся Василь вернув дōмӯв, позерать, жона пōтōвчена лежить ги тота падалиця.
– Ийōй, што ся стало? – звідать ся ю хытро.

– Ōй, бодай бы тя потерло на маковой’ зерно! – выступила на чōлōвіка жона – Вшытко у тя ни так, ги у людий! Щи и лазива читавого у тя ни є. Лїзла-м на пӯд за киндирицьōв, набрала-м си міх, а як им ся спущала, та легдвы-м на перечку стала – нараз ся зломила. Злōпōнїла-м сōбōв дōлӯ, пōтōвкла-м ся, та лежу типирь позад незбавства ти.

– Йōй, нибого моя, пӯдло дїло! Бізӯвно попа треба кликати, бы тя хōть успōвідав… – удпōвів юй Василь.

– Хōтїв бы-сь, хōтїв, бы-м каммай скоро у кōпōрōшӯв лягла. Радый бы-сь ня загрӯб у зимлю, бы си другу до хыж привести! – розозлила ся жона.

Айбо ґазда итак ся затяв и пӯшōв за попом. Устиг пӯп из читалником до хыж зайти, худобняк такōй нараз гет пӯшōв.

А дōкі чōлōвік за попом ходив, жона си качулку спрятала пӯд заголовок. «Но, чекай лем, ты, гамане єден! Ты ня биґарьом уже успōвідав, типирь я тя успōвідаву!» – пōдумала про ся жона.

– Што ся из вами, кумочко мила, стало? – звідать ся ю пӯп.

– Што ся стало?! А фрас бы тя забрав! – загōйкала жона и зачала попа качулкōв по хребтови бити.

Пӯп из хыжі бігом, а ōна за ним пōбігла. Догнала го на кертови и дале тōвче попа.

– Пōмōжіть, люди дōбрї, з рōзуму зōйшла ломпа! – гōйкав пак щи дōвго пӯп.

Так и кончило ся любованя межи кумōв а кумом-попом.