Пӯп и служник

Мав раз єден чōлōвік трьох сынӯв, та такых лō вґōшӯв, же кидь ся за них ōтиць ни постарать – так и будуть гōлодні сидїти. Туй раз майстаршый сын каже:
– Хōчете, няню, я вам докажу, ош знаву грōші заробити. Зобрав ся и пӯшōв у путь. Прийшōв у єдно село. Видить: пӯп стойить коло вōріт си й позерать здōвж улицї.

Лиґінь пōдойшōв, поздоровав ся:
– Слава Ісусу Христу!
– Слава Богу навікы! Ты куда йдеш?
– Та але, рōбōту си глядаву.
– Пōй удомнї у службу.

Зайшли ōни на фару, догварювати ся.
– Будеш у ня на службі, – каже му пӯп, – кидь ся согласиш на такоє: кидь ся на ня розсердиш, я ти кирбачом дам. Айбо, кидь я ся на тя розсерджу, ты мене ушвікаш.
Лиґінь ся согласив. Пиринōчував у попа, а рано устає и звідать ся, што має чинити.
– Жени гуси пасти, – каже пӯп.
Погнав хлōпіць гуси пасти. А їсти му ни дали, пӯп ōбіцяв, же му принесе. Чикав лиґінь, чикав – ни несе пӯп фрыштик.

Ближе пӯд вичур прихōджує пӯп, звідать ся:
– Ци голодин ись, нибораку?
– Та як, до фраса-м, ни голодин?!
– Ты ся чинь на ня сердиш?
– Та як ся ни сердити, кōй ся з ня так збыткуєте?!
– Но, лїгай, дӯставай ōбіцяноє. Вышвакав пӯп лиґіня кирбачом и угнав гет:
– Ни валōвшен ись служити у ня.

Вирнув ся старшый сын уд ōтіцьови низчим.

Зобрав ся сиридньый сын:
– Ануж увидите, няню, я грōші зароблю!

Айбо и вӯн ся наняв уд тому попови, и вирнув ся ипен так ги й старшый сын.

Тōды майменшый сын, Иван, ударив ся у груди й пōвів:
– Я грōші зароблю!

Зобрав ся й пӯшōв.

Попав и вӯн у то село, уд тому попови. Пӯп ся го звідать:
– Де йдеш, лиґіню?
– Рōбōту си глядаву.
– Та до мене на службу пōй.

Зайшли на фару, зачали єднати.
– Но хлопче, – каже пӯп, – будеш у ня служити, кидь ся согласиш на йсе: кидь ся на ня розсердиш, я ти кирбачом дам, кидь я ся на тя розсерджу – ты мене.
– Дубрі, – удпōвів Иван. – Лем пōвічте: на кӯлько ня приимаєте и кӯлько платити будете?
– Служити ми будеш, кōй кукōвка ни закōват, а плата – пятьсто золотых.
– Спішно, айбо їдіня ми давайте ипен такоє, ги самі їсте.

Пӯп ся согласив, тай лишив ся Иван служити.
Раніцько устав, та звідать ся за рōбōту.
– Жени гуси пасти, – каже му пӯп. – Їсти ти принесу.

Пасе Иван гуси и фрыштик чекать. Уже полōне, а попа ни видко.

Сидить Иван голодный. Тай надумав ся. Узяв тычку и вшыткых гуси пирибив. Єдну гускы убскубав, розклав огня и смажить. Наїв ся, напив ся, лїг тай спить. Туй приходжує пӯп, несе му їсти:
– Што-сь натворив?! Нашто-сь вшыткых гуси пирибив?!
– Таде, отче, тать гуси жыві-здōрōві, пасуть ся, тывуть. А ци ни сердите ся?
– Нїт, ни серджу ся.

И пӯшōв пӯп дōмӯ. Дома каже попадї: – Пӯдло дїло! Йван вшыткых гуси пиритōвк! Яку рōбōту му завтра дати?
– Може най кури покормить? – удпōвідать попадя. Вичур ся вертать Иван, а пӯп му каже:
– Но, Йване, завтра зрана устанеш, кури кормити будеш. То легка робота.

Иван рано устав и сыпле по двōрї тенґирицю. Пōдбігла єдна куріця, друга, тритя. А Иван узяв прут тай пирибив вшытку куріцю.
Пӯп убігать з хыжі, річить:
– Што-сь, Йване, наробив?
– Порядок им вчинив. – удпōвідать Иван. – Дотипир хапливі были, мішали єдна-другів, а типир, видите: лижать си спокӯйно. Ци вы ся, отче, сердите?
– Нїт, нїт, ни серджу ся.

Вернув ся пӯп до хыжі, та каже:
– Жоно, Йван вшыткых кури пирибив. Што з ним чинити будеме?
– Най бы завтра орати йшōв.

Зрана запрягли читырьох волӯв и пӯшли. Пӯп завюг вōлӯв у борозду и каже:
– Ори, Йванку, сам, я за полуденком пуйду.
Иван раз-двічі сотикы убыйшōв, а пак став и начав попа чекати з їдіньом. А попа ни є та ни є.

Иван узяв та зарубав вола, розклав ōгинь, смажить мнясо, їсть. А хвӯст удрізав та задїв другōму волови у рот.

Туй пришйōв пӯп з полуденком.
– Но што-сь натворив, Йване?!
– Што-м натворив? – звідать ся хитро Иван. – Волы ся выголоднїли, тай ізіли єден другого! Вы што, отче, сердите ся?
– Нїт, нїт, ни серджу ся.

Прийшōв пӯп дōмӯ й каже жōнї:
– Тот Йван вола зарізав, велику шкōду наробив.
– Знаєш што, – каже му попадя, – най завтра раніцько мати ти улїзе на ōріх, та най кōват, ги кукōвка.

Так й вчинили. Рано пӯп будить Иване и каже:
– Уставай, Йванку, кукōвка кōват. Кончила ся служба твоя.

Иван устав, уйшōв на двӯр и слухать кукōвку. Слухать, слухать, а пак узяв пушку и стрілив. Попови нич ни упōвів, вирнув ся спати.
Пӯп кōй уйшōв на двӯр, увидїв пōд ōріхом мертву стариґаню, та зажурив ся.

– Забив ми Йван матїр! – каже попадї. – Што чинити будеме?
– Ты зажени го спати на оборог, а кōй усне – запали. – удпōвіла попадя.

Пӯп пӯшōв и каже Иванови:
– Вичур пуйдеш на сїно спати.

Пӯшōв Иван спати. У ночи пӯп запалив оборог, а уд єдного ся ймили вшыткі читыри, што пӯп мав. Згōріло вшытко. Пӯп ся вирнув у хижу, ‘д попадї, думавучи, ош Иван згōрів вєдно з сїном.

Раніцько Иван заходжує и кланять ся:
– Доброй рано, отче!
– Йванку, ты де спав?
– У хлївови, на сїнї.
– А вичур де ляжеш?
– Такōй там.

У ночи пӯп запалив і хлїв. Згōріла худоба и много добра. А рано дале приходжує Иван и кланять ся:
– Слава Ісусу Христу, отче!
– Иване, де-сь спав? – Звідать ся го пӯп.
– Та на пōдї-м си лїг. – Удпōвідать Иван
– А ниська де ляжеш?
– Та, навірно, на пӯд обратно пуйду.

Пӯп дале ся з жонōв радить:
– Жӯнко, знаєш шо? Хыжу петролейом убыллєме, запалиме, лем книжкы вōзьмиме и утїкнеме.

Склав пӯп книгы у міх и пӯшōв палити хыжу. А Иван то увидїв, шікōвно пōбіг и залїз у міх, увер книжкы, лем єдну си поклав пōд ноги и єдну на гōлōву.

Як ся хыжа загōріла, узяв пӯп міх на пличі и пōбіг з попадьōв гет. Дōбігли до рікы, тай пӯп упōвів:
– Йой, што тяжкі божі книжкы!
Як переброджували ріку Иван тихо попови шипче:
– Мало май высоко, отче, ниси міх. Бо иншак ноги намōчу. А пӯп каже попадї:
– Чуєш? Божі книгы гōвōрять…

Перебродили ріку и хōчуть лїгати спати. Пӯп бере книжку з міха, помолити ся, а там Иван:
– Добрый вичур, отче!
– Йванку, ты шо туй? – звідать ся пӯп.
– Туй им, тать кукōвка щи ни кōвала, служба ся ни кончила у ня.
– Йой, ты ми пōвіч, а спати типир де будеш?
– Де? Та з вами! Я ляжу коло воды, вы – посиридинї, а попадя май далеко уд берега.

Пӯп покликав попадю, та догōвōрили ся, же вержуть Ивана у вōду кōй усне.
У ночи Иван перетягнув попадю пōд берег, збудив попа и дошептує му:
– Уставай, отче, Иван уснув уже. Мич ме го у вōду.

Пӯп хопив попадю за ноги, Иван – за гōлōву, и верли нибогу у ріку.

А як пӯп увидїв, же то Иван, каже му:
– Ой та йсе ты Иване? Порядōчно-сь ня ōбдурив, и без жоны-сь ня лишив.
– А ни сердите ся на ня, отче?
– Йой, ни серджу ся, таде. – каже пӯп. – Но кидь уже так, та пōйме вєдно.

Так дале вєдно и пӯшли. По пути стрітили циґана. Звідать ся їх циґан:
– Куда йдете, чилядь добра?
– Вандровати йдеме! – Кажуть му.
– О! Узьміть и мене! – Просить ся ‘д ним циґан.
– Но пōй. – Каже му Иван.

Пӯшли дальше, стрітили худобняка.
– Де йдете, люди?
– Та вандруєме. – Кажуть му.
– Мож з вами йти? – Зазвідав ся худобняк.

Прийняли и худобняка, та йдуть четверо. Йшли до глубокōї ночи.
Увидїли хыжу, зайшли и поклонили ся, а там молодиця. Просить ї Иван:
– Ґаздынько, ци мож ся нам лишити переночовати у тя?
А жӯнка спустила очи, та думать: «Шо бы їм на йсе удпōвісти?» А пак каже:
– Годни-сьте ся лишати, айбо буде туй великый пōвуд, та бы-сьте ся ни утопили.
Пӯп ся напудив, упōвів, ош плавати ни знає.
– А ты знаєш плавати? – Звідать ся Иван худобняка.
– Та мало знаву. – Удпōвідать тот Иванови.
– А ты циґане?
– Я плававу таги камінь.

Иван быв хитрый, поняв, же «пōвуд» – то дївчин фрайир. Розстилив жебракови на пеци, циґанови на вацку, а попа загнав на пӯд, у валӯв, бы ся ни утопив.
Як вшыткых уклав, та загасив свічку, бы вшыткі піснули. Айбо сам Иван не спав, лежав на канапийови пӯд оболоком и чикав «пōвуд». У ночи чує, кось пӯд оболоком ходить. Пак заклопкав у двирї:
– Маріко, ни спиш? Уставай скоро!
А Иван Марікиным голосом му удпōвідать:
– Йди, миленькый мӯй, гет. У мене вандрӯвникы сплять, ни годна-м тя пустити.
– Маріко, тать я ти палинкы, пикницї и цукрашӯв принюс. Шо, назад типир нести вшытко?
Иван голодный быв, удпер оболок и забрав вшытко. Сів за стӯл и начав їсти. Туй ся пробудив худобняк, та звідать ся го:
– Иванку, ты шо їш? Дай ми мало, я голодный.
Иван уняв із жеба убгрызеный струк тинґирицї и дав худобнякови. Тот попробував укусити, айбо ни удало му ся. Та звідать?
– Йване, се шо?
– Йсе пикниця. Кидь ни хōч сару їсти, та засмаж си.
А на вацку циґан спав, зубы му ся у тимнōтї блискали ся ги угля. Жебрак поклав убгрызеный дарабчик циґану на зубы, мало почекав и каже:
– Йванку, шось ся ни смажить.
– Та кидь ся ни жарить, начири воды и залльи ōгинь.

Худобняк набрав воды у відро и улляв циґанови у пысок. А тот як пōдскочив:
– Йой, йой, люди! Залива! Пōвуд!
– А то як пӯп учув, напудив ся так, што з пода упав и цілый ся пōтōвк.
А Иван оболок удкрыв тай утїк. Йде тай думать:
«Хōть грōші-м ни заробив, айбо попа-м надурив».

И пӯшōв вӯн по світу вандровати. А може и донынї дагде ходить.