Як ся дяк молив
Жыв раз у єднōму селови худобный лїсорубач, дōмӯ вӯн прихōджував лем у нидїлю. А жона му ся з дяком заплела.
Часто ‘д нюй на навщиву забігав, а даколи и нанӯч ся лишав. У субōту, нараз як ся чōлōвік дōмӯ верне, жона ся хвōрōв притворять. И так хвōріє ōнь до самого пōнидїлка, дōкі чōлōвік у лїс ни пуйде.
Раз виртав ся рубач дōмӯ и по пути зайшōв до сōсіда, нидовго сидїв, пилував ся гет. Сōсід го просив, бы ся щи лишив, айбо лїсоруб ни слухав:
– Там жона у ня хвора, та треба ми на ґаздӯвстві дашто вчинити.
А сōсїда добре знав, яка то у бабы хвороба. Порадив му, ōбы ся сам хвором прикинув, а пак и миртвым. Тōды, упōвів му сōсід, дӯзнаєш ся то, што раз не тушиш.
Дома чōлōвік залїз на шпагрийт, кашле, квілить, йойкать, ги у горячци, а пак раз – затих и и ни дыхать. Жона пōбігла за дяком:
– Чōлōвік ми ся преставив.
Дяк пōōбіцяв, же прийде на нього покласти крест, та упōвів, ōбы жона дашто їсти а пити приправила.
Прибігла жона дōмӯ, шіковно сокачить – раз-раз на стōлї ся пичена куріця ōбявила.
Прийшōв дяк, а жона щи нич упити ни принесла. Наскоро пōбігла у генделик.
Устигла уйти, а дяк нараз ся на куріцю вер, ни тирпіло му ся. Туйкы и лїсорубач ни утирпів, скочив з пецы, та дуркнув отця-дякона. Та так му хряскнув, же дяк такōй там душу выпустив.
Што типирь чинити? Уклав лїсоруб мертвого дяка за стӯл, задїв му пōлōвку курицї у рот – ги бы ся удавив. А сам дале лїг и ни дыхать.
Вертать ся жона з фляшкōв и з двирь каже дякови:
– Натіть, отче, упийте си.
А тот мовчить. Припозерала ся – удавив ся дяк. Жона як зачала гōйкати, пōбігла за сōсідом:
– Йой, біда ми! У хыжи двох пōкōйникӯв маву!
Сōсід ся засміяв про себе, и гибы ся чудує:
– Та шо ты так жоно, кōй ґазда умер, та никōму-сь и слова ни упōвіла, а типирь гōйкаш туй! Но та што вчиниш, йти дōмӯ, моли ся, та може єден з них и устане.
Жона забігла до хыжі, упала на колїнкы коло дяка, молить ся, слызы з вӯч ся ллють. Дяк мовчить, а чōлōвік на шпагрийтї си вздыхнув. Жона – ‘д ньому. Тот начав помалы «ожывати», фінджю воды просити. Розпозерав ся, и звідать:
– А то ко там, за столом, сидить?
Туй жона ся не здержала, розкалаза му вшытку правду, покаяла ся и ōбіцяла бӯльше ни грішити.
Завичōріло. Лїсорубач узяв мертвого дяка на пличі и пōнюс у сило. А у селови пӯп быв, злый-презлый. Принюс пӯп дяка у пōпӯвськый сад, упер го у сливу.
Пӯшōв и дуркать у пōпӯв оболок. Пӯп ся звідать, што тот хōче, а лїсоруб му упōвів, же його кӯнь у сад забіг, та просить попа, бы го упустив.
Пӯп ся россердив, узяв пушку та убіг вон. Рубач го просив, молив бы ся зжалував, бы ни стріляв у коня. Айбо пӯп ся ни тямив уд злости, начав з пушкы у керт стріляти.
А чōлōвік начав попови гōйкати, же тот ни у коня а у чилядника трафив.
А пӯп кōй увидїв мертвого дяка пōд сливōв, остовпинїв, айбо такōй нараз ся схопив. Дав лїсорубови мішок золота, попросив, бы никōму ни казав, и тїло як май далеко спрятав.
Узяв рубач уд попа грōші и понюс дяка ‘д генделикови, упер го коло оболока, а сам зачав цоркати и гōйкати, палинкы требувати.
Корчмарь довго ся ни узывав, а пак заричав, бы пяниця гет йшōв. Айбо рубач дале цоркав у оболок, тōды ся корчмарь россердив, узяв тычку, удопер оболок и тріснув по гōлōві мертвого дяка.
Туйкы лїсорубач ускочив из-за угла, начав гōйкати: «чилядника забили!». Корчмарь ускочив вон, видить – зōправду, пӯлло дїло! Дӯстав лїчорубач уд корчмаря фест грōши за сприсягу нибисїдованя. Узяв лїсорубач тїло и дале пӯшов. У ту нӯч ся молодеж зобрала у хыжи на гулянку. Лїсоруб дякона принюс пōд ту хыжу, упер и, як лем бирував, пōбіг гет.
А лиґінї увидїли, же кось ся у оболок натїгать. Раз го по-добрōму попросили, бы йшōв си путьом. А тот ни удпōвідав, дале стояв. Тōды хлōпцї убігли на двір, та начали дяка бити. Ко кулаком, ко ногами. Утōвкли го и верли серед путя – и ко куда видїв ся рōзбігли.
А нарано по селови ся розприказōвало, же на гулянцї дяка и забили.
