Як дїдо попом став

Жыли у єднōму селови дїдо з бабōв. Пӯдло ся їм жыло, худобство ся їх дотыкало. Завто захōтїла раз баба, бы дїдо попом став. Платили бы їм вірникы коблину, зажыли бы щастливо.

А баба была така, же што си надумать, то вчинить. Довго ‘д владыцї ходила, панькала го, бы дїда у попы вручив. Та так му уже была надōїла, што – лем бы му дала пōкӯй – вручив дїда у попы.

Туй надыйшла нидїля. У церкви треба службу вести, а дїдо ни читати, ни писати ни знає.

Надїв на нього церкӯвник ризы, уйшōв из олтаря ‘д вірникам и каже:
– Ци знаєте, чистовані христіане, слово Божоє?
– Знаєме, – удпōвідать чилядь. А дїдо їм на то каже:
– Но, кидь знаєте, годни сьте иди дōмӯ.

Єдным по дяцї было, же ся служба так скоро кончила, другі ся розсердили. Загодили ся, же на далшӯй службі упōвідять, же слова Божого ни знавуть.

Через тыждинь прийшли на службу, уйшōв дїдо и звідать ся їх дале:
– Ци знаєте вы слово Божоє?
– Ньит, – удпōвідавуть му вірникы, – ни знаєме!

А дїдо їм на тото упōвів:
– Но, кидь, ни знаєте, та и я, грішный, вас ни научу. Годни сьте ити по домам.

Так хитрый дїдо служив си, дōкі и ни умер.