Востаниє 1516 рока пӱд проводом немеша Дьордя Дожа, котрый войсько хрестоносцюв-куруцӱв повюг не против туркӱв, ги плановало ся, а против свойых тутешньых землевласникӱв. Нитко товды не посмів и подумати же сесе было началом затяжных куруцькых воєн, котрі розтягнуть ся майже на 200 рокӱв (до 1711 року) и розорять Подкарпатя, принюсши його жытелям горе и збыткованя.

По розгромови турками мадярської армиї у 1526 рокови пӱд Могачом Мадярська держава перестала екзистовати. Магнат Я. Запольяйи на Ердели вчинив Семиградськоє князювство. Западні землі одойшли до Австриї, остаток териториї (вєдно из столицьōв) бывшого Мадярського королювства одойшов туркам.

Днешньоє Закарпатя оказало ся на гатарови буйок за територію межи Австрийōв и трансильванськыми князями. Мавучи дяку контрольовати йиї, трансильванцы, хоснувучи загоны найманцюв – куруцӱв и обперавучи ся на пуддержку туркӱв, пуднимали єдно востаниє за другым.

Первоє читавоє востаниє куруцӱв вчинило ся у 1672 рокови. Куруцька армія обєдинила ся в Партіумі, де розміщали ся много біженцюв, котрі найшли приют од религійного и політичеського переслідованя, трафункы котрого мали місто в Мадярщині. Они назвали себе exiled (утікачі). Куруцы были вооружені май булше пістолетами и легкыма шаблями. Йих тактика и стиль веденя войны были типичні про легку кавалерию. Фундамент вōйська чинили протестанты, недовольні габсбурзькōв контрреформацийōв, худобна знать (што держала ся за свої привилегиї, котрі габсбурзькый суд хотів позаберати) и воякӱв пригатарных замкӱв, уволеных австрійськыма генералами.

Наперед вōйсько куруцӱв вторгнулась в етнічні русинські землі в августі 1672 рока, де они завойовали замкы Діошдьор, Онод, Сендре и Токай. По тому, коли они побили габсбургськоє войсько Паріса фон Шпанау коло варыша Кошіце, другі варыші так званої Верхньої Мадярщины (карпаторусинські землі) и читавоє число недовольных пристали од ним. До куруцӱв потягли ся и жителі карпатськых комітатӱв, населеных словаками и русинами. Двома лідерами армиї «утікачӱв» были Пал Сепеші и Матіаш Сухан, представителі худобных родӱв, котрі участвовали в другых антигабсбургськых двиганях. За споминами Пала Сепеші, «утікачі» почали грабежі у сіверных районах «ги бы преслідовучи папістӱв (католикӱв), они грабили цілі округы. Мы почали вбивати мародерӱв, айбо то было пустым - они не уважали и не слухали офіцерӱв.» Відень нараз одреагував: были направлені дополнительні войська. 26 октовбра 1672 рока габсбургська армия перемогла куруцӱв коло Дюрка. Повстанцы одступити за Тиса. По сьому, уряд почав систематичноє религіозноє и політичеськоє переслідованя бунтарюв у Королювськӱй Мадярщині. Майбӱлш знамым случайом быв суд над 300 протестантськыми пастырями, котрі были засужені до смерти у 1674 рокови, айбо пӱзніше были продані ги рабы на галеры в Неаполі. Се вызвало протесты по всюй Європі.

У 1675 рокови «утікачі» зайняли Дебрецен. Пӱзніше, в тому же рокови, варыш захватовали три разні армиї, што было нормалным на тот час у неспокӱйнӱй Мадярщині.

«Утікачі» встановили дипломатичні алянсы из Польшов у 1674 рокови и Францийōв - у 1675 рокови. У маю 1677 р. Франция, Польша, Трансильвания и «Община утікачув» пудписали договор у Варшаві. За сьым договором, французькый король Людовик XIV гарантовав йим 100000 талярӱв и помоч. «Утікачі» были обязані напасти на Габсбургӱв из вōйском числом 15 000 чоловік. Михайил Апафі, принц Трансильваниї, дав войскову и грошову пӱдпору повстанцям. Восени того року 16 772 французькых, польськых и татарськых воякӱв прибыли у Верхню Мадярщину.

Ся маленька армия, во главі котрої стояв полковник Бомонт, была не валовшна серйозно угрожати имперському преймуществови. Мадярщина стала єднōв из територий вōйны межи Леопольдом I и корольом Франциї. Президент віденського гофкрігсрату, Раймондо Монтекукколі вчинив план «умиротвореня» пӱд назвою «L’Ungheria nell’anno 1677». За сьым планом територия Мадярщины занимать ся трьома австрійськыми арміями, остаткы мадярської конституциї анулює ся и починать ся програма швабської колонізациї териториї. Канцлер Пол Гокер, єден из май знамых людий в Габсбурзькому уряді, согласив ся из планом Монтекукколі. У Секретнӱй Раді вӱн обявив, же «всі мадяры - предателі».

У 1678 рокови «утікачі» выбрали Мігая Телекі, канцлера Трансильваниї, свойим лідером. Принц Апафі обявив войну против Австриї. Перед сьым вӱн мусив просити дозвол у Османського султана (свого повелителя). Султан поклав ултиматум: у случайи серенчі ‒ вся Королювська Мадярщина мала стати частьōв Османської империї.

5 апріля 1678 принц Апафі выдав декларацию жителям Мадярщины: вӱн обявив, што вєдно из Польшōв и Францийōв пӱднимать оружиє против «тяжкого хомута утискӱв» и рекомендовав «пӱдкорити ся турецькому императорови, котрый владіє розумом и острым оком».

Вōйсько куруцӱв вєдно из польськыми и французькыми вōйськами добре просувало ся у Верхню Мадярщину, айбо они нараз одступили в Трансильванию при появі первых габсбурзькых полкӱв. Несеренча поламала образ Телекі, ги компетентного лідера. Из другого боку маленькый рокаш куруцької кавалериї (8000 чоловік) наскоро захватила май важні шахтарські варыші и замкы Нижньої Мадярщины.

У 1678 рокови єден из май знамых молодых немешӱв Верхньої Мадярщины и Трансильваниї Имре Текелі обявив вōйну Габсбургам. В августі 1678 рока його вōйсько зайняло майже всю Нижню и Верхню Мадярщину. Габсбурзькоє правліня в Королювськӱй Мадярщині наскоро рушило ся. «Утікачі» присоєдинили ся од повстанцям Текелі и офіційно обрали го свойым лідером у Хайдусобосло. В януарі 1680 рока вōйсько куруцӱв обєдинило ся из собственнов армийов Текелі. До 1681 рока Имре Текелі освободив 13 комітатӱв и обявив себе корольом Мадярщины. Император Леопольд I Габсбург и Османська империя вызнали сесь факт. Куруцы Текелі помогли османськым вōйськам у Австро-Турецькӱй вōйні 1683-1699 рокӱв.

Алянс из турками подорвав популарность Текелі межи простым народом, ситуация щи май усложнила ся по програшови туркӱв коло Відня у септембрі 1683 рока. У 1685 рокови загоны куруцӱв были розбиті, а територия днешньох Закарпатя и Восточної Словакиї зайнята габсбурзькыма вōйськами, кроме замка Мукачово, котрый доблесна Илона Зріні геройськы боронила до зачатка 1688 р..

Пӱдозрюваный султаном у предательстві, Текелі быв взятый у арешт и дакӱлко рокӱв провюг у турецькӱй тюрьмі. У 1690 рокови Имре Текелі быв освобожденый и зведеный на трон Трансильваниї ‒ васального князювства Османської империї.

У сесь период исторія куруцӱв синонімічна из исторійов двох великых антигабсбурзькых востаний межи 1680 и 1711 роками ‒ Текелі и Ракоці. И хотя сесі двиганя называвуть куруцькыма вōйнами, поправді – сесі антигабсбурзькі востания мали май шыроку соціалну основу и бӱлш складні політичеські ціли, ги двиганя куруцӱв.

У яри 1703 рока склали ся добрі обставины діла общого выступа народӱв Мадярщины против австрійського хомута. Недовольство панованьом Габсбургув росло всягды, айбо в Подкарпаті оно особо было тяжкым. Антитурецькыма вōйнами австрійськоє вōйсько на нашӱй земли вчинило много хиб. Кроме того, именно в сесь час загострила ся борьба за испанськоє наслідство межи Австрійōв и Франційōв, и основні войськові силы Габсбургӱв были направлені на юг Європы, против французӱв.

На містах, в тому числі и на Подкарпатю, почали агітацию вербовалникы, котрі форміровали нові вōйськові загоны. Насильноє забираня молодежи в армию, котра мала одстōйовати интересы Австриї, вызвало новоє недовольство людий. При тому часть вербовальникӱв, недовольна централізаторськōв політикōв Габсбургӱв, направляла новобранцюв не в регулярноє вōйсько, а в лісы, в міста роста народного гніва. Так почали форміровати ся основні очагы вызволителної борьбы.

Событія в Березькому комітаті стали толчком про воставшых селян, якых возглавив Томаш Есе ‒ селянськый вождь, участнык востания 1697—1698 рокӱв. Бунт обхватив села Вары, Тарпы, Мужієво, Беню, Вилок. До повстанцюв присоєдинали ся загоны из Мукачовщины во главі из Альбертом Кішом и Михаилом Папом. Такой межи руководителюв воставшых быв Янош Мойш. Скоро у руках повстанцюв оказав ся и варыш Берегово, люди котрого радо честовали куруцӱв.

Подовж дакӱлкох тыжнюв волна селянськых и варошськых востаний охватила не лем вшытко днешньоє Закарпатя, айбо й Восточну Словакию, Сіверну Мадярщину и Трансильванию. Повстанцы нападали на маєткы магнатӱв и дворянства, на монастирі и костьолы, розправляли ся из австрійськыми чиновниками. Селянські бунты на Подкарпатю стали исходным моментом антигабсбурзької вōйны 1703—1711 рокӱв в Мадярщині.

Переростаня антифеодальных востаний именно на Подкарпатю у освободителну борьбу всього мадярського народа штимовало ся тим, же туй май булше чувствовала ся давка феодално-кріпосничеського гніта віденськых властий, котрі проводили жестоку централізаторську політику, насилноє заведеня униї и повязані из нима религіозні й національні утискы русинӱв, переслідованя мадярських людий Сіверної Мадярщины и Трансильваниї.

Так ги Австрия втягла ся в борьбу за испанськоє наслідство и направила основноє вōйсько против Франциї, зробивши слабшыма гарнізоны на Подкарпатю, тому на борьбу против повстанцюв ишпаны Мадярщины зачали чинити армию, котру в народі называли лабанцями. На чолі карателюв, у рядах якых были бӱлше 500 дворян и тӱлько же австрійськых піхотинцюв, стояли сатмарськый ишпан Шандор Карольї, граф Иштван Чакі и генерал В. Монтекукколі. Лабанци глядали привод, штобы розправити ся из повстанцями-куруцами, через то межи руководителями селянськых загонӱв у кӱнци марта 1703 рока родила ся мысль (приписовуть йиї Михаилови Папу и Ласлови Біге) одправити делегацию до Ференца Ракоці II в Польщу из просьбов вернути ся в Мадярщину и возглавити повстанцюв. Князь схвально приняв делегацию, айбо отвіта не дав. Можно, ож го насторожовала активность селянськых бунтӱв, неорганізованость йих вōйська. И лем на зачатку мая Ракоці дав знати, же вертать ся домӱв и возглавить двиганя. Айбо просив самым не выступати и не збытковати ся над попами и феодалами.

Членам делегациї, котру возглавив Т. Есе, Ракоці подаровав флаги, на шовковому полотні котрых золотыми буквами было вышыто «З Богом, за отцюзнину и свободу». Разні соціалні групы, котрі участвовали у востаниї, розуміли написаноє вшыляко, каждый по-свому: дворянство розуміло го, ги завойованя свободы и вчиненя независимої Мадярщины. Простолюдины виділи у ньому и свободу од свойых вельмож и чужых. Наперед флагы пӱдняли в селах Вары и Тарпа, де зачало ся востаниє. По захватови Берегова флаг было пӱднято над централным плацом.

Усього в рядах повстанцюв на кониць яри 1703 рока нараховало ся близь шість тисяч чоловік, у тому числі оружных было не бӱлше вӱсямсот. Остаток — селянські повстанци, за оружиє якым были косы, вилы, фийсы, лопаты. Историк 19 ст. І. Ачаді, оціньовучи события тых часӱв, писав, же «худобні, безземелні желярі почали сю борьбу за свободу не лем против Габсбургӱв, айбо против свойых тутешньых землевласникӱв».

На зачатку мая 1703 рока близь села Довгоє лабанци напали на слабо оружных куруцӱв и розбили йих, а в середині юнія на Подкарпатя прибыв Ференц Ракоці II, што послужило толчком до новых селянськых двигань. Русины из радостьов йшли у вōйсько князя, про што тот памнянув май пӱздно, коли по програшови вōйны жив у Франциї: « Тоты люде из дітьми, из жонами приходили и щи здалека, уздрівши ня, на коліна ставали и руськым обычайом хрест метали…загнавши домӱв дітий и жӱн свойых, ставали самі у вōйсько моє и не хотіли ня булше лишити… и казали, же зо мнов хочуть жити и вмерти». Так из разных сел Подкарпатя до Ракоці прибывали повстанци. Лем в с. Завадка до нього перейшло бӱлш ги 500 селян. Чим дале просувала ся армия на чолі из Ракоці, тим бӱлше приставало од ньому повстанцюв из русинськых сел: из Жнятина — 23 чоловікы, Страбичова — 28, Великых Лучок — 29, Петрова — 16, Дівичного — 31, Бекені — 28, Вилока — 52, Пістрялова — 10, Великых Комят — 26, Шаланок — 20, Матійова — 32, из Вар — 61 чоловік і т. п. Из сел Мукачовської доминиї в армию вступило близь 600 чоловік, а из 55 сел Угочанського комітату — 659 чоловік. Се дало право Ференцу Ракоці II назвати русинӱв «найвірнішым народом».

Активізациї борьбы помагало и то, што Ракоці, навернувши ся в Подкарпатя, розослав шор казань до жителюв, у котрых выкривав крываві діяня австрійськых чиновникӱв, говорив про урбарськый груз, высокі ціны на товары, про тяжкоє положеня селян. Айбо се было на зачатку вōйны. Пӱздніше князь одойшов од сьих позиций.

Вōйсько повстанцюв поповнив М. Берчені, котрый прибыв из Польши из загоном вышколованых у боях украйинськых козакӱв, волохӱв и полякӱв числом 800 чоловік.

Обєдинивши силы, повстанци от с. Завадка рушили до Тисы, де в середині юлія 1703 рока, коло Вилока, вчинила ся друга велика битка из ополченцями, во главі котрых стояв Мігаль Кенде. На сесь раз серенча была на боці воставшых. На берегах Тисы хоробро били ся як верховинські селяны, котрі перейшли на бӱк Ракоці, так и селяны притисянськых сел — русины, мадяре, румуне, представителі иншакых національностий.

Армия повстанцюв святковала вікторію и поповнювала ся новыми добровольцями. Йих набрало ся на тот час уже бӱлше вӱсям тисяч. На честь побіды на берегови Тисы вчинено памнятник.

Вікторія коло Вилока мала велику важность. Она закріпила перві успіхы пōвстанцюв, усьої вызвольної антигабсбурзької борьбы и одкрила путь войськови Ракоці в Мадярщину и Словакию. В кунци 1703 рока у вōйську повстанцюв нараховувало ся уже близь 30 тисяч чоловік. Скорому ростови повстанської армиї пӱдпоровувало то, же межи простым народом ходили бесіды, гибы Ференц Ракоці II обіцяв свободу усім учасникам борьбы. На Подкарпатю они шырили ся ватагами опришковськых загонӱв, активных учасникӱв битв.

Изглядателі доводять, же в документах, пӱдписаных Ференцьом Ракоці II, такых обіцянок не было. Лем в єдному из патентӱв, пӱдписаных ужгородськым ишпаном М. Берчені у апрілю 1703 рока, містить ся похожа обіцянка. Сам Ракоці не лем не обіцяв сякого, а наоборот, старав ся втихомирити селян, одвернути йих од антифеодальных выступӱв, наказовав чинити феодальні повинности, не нападати на маєткы панӱв и церквы. Справедливо одмітив изглядатель Е. Тарле, же Ракоці моцовав ся обєднати ушиткі силы Мадярщины на борьбу против Австриї, игнорувучи просьбы простых людий. Кликаня Ракоці до примиреня ватагы куруцӱв не были популарными межи простолюдинами.

Вōйнові дійства передовых частий войська Ференца Ракоці II у 1704 —1711 роках чинили ся у глыбинных районах Мадярщины и в Словакиї. Айбо на Подкарпаті борьба не спирала ся. Усі рокы войны — се рокы активных дійств селянськых загонӱв. Участь русинської земли у сюй куруцькӱй вōйні опреділяла ся не лем числом солдат, котрі войовали на фронтах. Подкарпатя давало много матеріальных ресурсӱв на борьбу: хліб и ношу, оружиє про воякӱв, матеріалы и майстрӱв на постройку паланок.

Восени 1703—1704 рокӱв розгоріли ся бої повстанськых загонӱв за захват такых опорных пунктӱв, ги мукачовськый, ужгородськый и хустськый замкы. Перві провбы овладіти замком в Мукачові повстанци зробили в середині юлія 1703 рока, коли взяли курс на Вилок до Тисы. И доста скоро овладіли варышом. Правда, пуздніше лабанци во главі из В. Монтекукколі вернули ся, выгнали Ф. Ракоці и вчинили збыткованя над людьми. Учасник тых діянь на полях рукописного Євангелия Мукачовського монастиря писав, же австріякы «много людий постинали», особо простакӱв, а дале «пограбили мукачовську и росвиговську церьковлы».

Межи май бойовыми операциями повстанцюв западного регіона было вызволеня Ужгорода, захват ужгородського замка. Щи на яри 1703 рока куруцькі вōйська, што наступали на запад, попробовали взяти каштыль, айбо се йим не вдало ся. Товды у септембрі до варыша подойшли повстанци Ужанської долины, котрыми командовав Иван Беца. Из сіверных комітатӱв подтягли ся повстанци из мадярськых сел во главі из немешом И. Гарасті. Почав ся приступ каштыля, котрый розтяг ся на цілых пӱврока. Повстанци не раз хотіли штурмом завладіти замком, айбо гарнізон уміло одбивав ся.

Помогли повстанцям жытелі Ужгорода: єдні вступали в шоры куруцув, инші майстровали оружиє, стройили паланкы. Жоны обходжовали раненых, приносили продукты и теплоє шатя, бо зима была твердōв.

По довгых и крывавых боях 26 фебруара 1704 рока замок капітульовав. Условия капітуляциї затвердив Ференц Ракоці II. Варыш перейшов до рук повстанцюв. Командуючым гарнізоном было назначено селянського ватага И. Бецу, а єпископом Мукачовсько-Ужгородської єпархиї — союзника Ракоці Петра Камінського, на котрого часто покладали ся и дипломатичеські місиї.

У 1707 рокови в ужгородському каштыльови проживав Ференц Ракоці II, котрый принимав туй дипломатӱв из иншакых держав Європы: Франциї, Польшы и Росиї. Туй вӱн вюг из ными переговоры про общу борьбу против Австриї, про предоставленя помочи повстанцям, про выборы руководителя борьбы Ференца Ракоці ІІ корольом Польшы и т. п. В Ужгороді часто бывав соратник Ракоці, вызнамный вōйновый діятель и дипломат М. Берчені, котрый проводив туй нарады войськовых руководителюв востания.

Межи май бӱлш знамых новостий того часа было гостьованя у юлії 1707 рока послӱв Російи во главі из Давидом Корбе, и Польшы - Михайилом Волинськым. Прибытя послӱв радостно привітствовали жителі Ужгорода. Звонили звоны в церьковлях, из замка было чути выстріли торжественых салютӱв, жытелі выходили на улиці, штобы привітствовати честованых гостюв. Усі ся сподівали на пӱдпору Російської державы у борьбі проти Габсбургӱв.

Переговоры проходили успішно. Айбо Ракоці не пилував ся давати одвіт на пропозицию Петра І стати польськым корольом, бо мав страх до того, як се порозумівуть Франция и Швеция, из якыми быв поязаный, а царь Російи не висловлював ся до кунця, про помӱч повстанцям.

На продōвженя переговорӱв Ракоці одправив до царя свого дипломата Шандора Недецького. Через дакотрый час Д. Корбе наново прибыв до Ужгорода и переговоры продовжили ся, участиє у котрых взяли такой ужгородськый ишпан М. Берчені, соратникы вождя повстанцюв П. Радаї, Ф. Клобушинськый та Ш. Недецькый. Секретарь Ракоці Гашпар Беніцкі свідчив, же и Ракоці, и Берчені чекали од переговорӱв великого хосна, розуміли йих важность. На святковому полудникови, по трафункови доброго кӱнця переговорӱв, присутствовали вшыткі вельможі. Ференц Ракоці II сам обхожовав и честовав Д. Корбе — дипломата Російи.

Согласно договорностий, у августі 1707 рока до Російи одправило ся посольство Ференца Ракоці II числом 50 чоловік, котроє возглавив М.Берчені. Договор быв пӱдписаный у Варшаві 15 септембра 1707 рока.

Вӱн став основōв російсько-мадярськых удносин на 1707—1711 рокы, котрі позитивно вплывали на ход політичеського житя и на вōйськові дійства куруцӱв. У діло пӱдписованя договора из Петром І читавый вклад внюс власник Ужгорода М. Берчені. Помагала сьому и та дружеська атмосфера, котру вчиняли жителі Ужгорода и Мукачова, де єдночасно перебывали послы, а також жителі Подкарпатя, котрі знали про переговоры и привітствовали йих. Йдучи на зближеня из Петром І, князь Ракоці, бизōвно, мірковав, же бӱлшость його вōйська – русины – суть симпатиками Російи.

Айбо надії ся не справдили: сись алянс у кӱнци не дав нич.

Вōйна ся продōвжовала, селянам нитко не давав свободу, а феодалы йих заставляли одробляти панщину. За надмірну независимость быв скараный на смерть Иван Беца. Селяни почали лишати Ракоція, и вӱн теперь програвав битву за битвōв, мадярські дворяны наскоро зачали лишати го и переходили на сторону переможцюв.

Врозумівши, же діло програноє, у кӱнци фебруара 1711 рока Ференц Ракоці II втік у Польшу.

29 фебруара 1711 рока Ференц Ракоці из Адамом Ваї, тікавӱчи од переслідованя лабанцюв, сперли ся у Солочині и пробыли туй до 3 марта. Причинов остановкы стала ріка Пиня, на котрӱй в сесь період почав ся ледоход. Через се, коли, у кӱнци 19 ст. мадяризували антропонім Солочин, то перейменовали село на Кіраліфіюсалаш – табор королевича.

По втіканьови вождя куруцӱв, австрійци жорстоко розправили ся из селянами – повстанцями: йих четвертовали, вішали, колесовали. Айбо се, за изгляданями дакотрых ученых, не є правдов. Так професор-карпатолог Иван Поп, котрый изглядав сесь період, доводить, же всі повстанци, кроме Ференца Ракоці и Міклоша Берчені, были потōм амністовані.

В еміграциї, ги вже памнянуло ся в началі, князь называв русинӱв май вірнішым народом (Rutenus – hest fidelissima).

Востаниє лишило глыбоку сліду не лем в нашӱй историї. Про нього нагадує и фамилия Куруц, котру носять много жителюв днешнього Закарпатя.

У фолклорови востаниє Ференца Ракоці ІІ найшло свӱй одбиток. Народна співанка «Через поле Верецькоє» одтворила и само востаниє, и турецькый слід (фінансованя) у ньому, и націоналну приналежность повстанцюв:

Через поле Верецькоє
Через поле Верецькоє
Іде вōйсько мадярськоє.
Навпереді кӱнь турецькый,
Сидить на нюм хлопець руськый.

В правӱй руці саблю держить,
Долу сабльōв крōв ся цідить,
Над тыв крōвцьōв гавран кряче,
А за сыном мати плаче.

Не плач, мамко, не жури ся,
Не порубав я дуже ся,
Лем натроє, начетверо
Моє тіло посічено.

Запали мені свічочку,
Справ ми хыжку без ободочкӱв,
Без ободочкӱв та й без дверий,
Улади ня у світ другый.

А друга народна співанка «Чорна гора не орана» одтворює куруцькі вōйны, котрі на протязи кулькох стороч пожирали Подкарпатя:

Чорна гора не орана
Чорна гора не орана,
Лем кулями засіяна.
На тӱй горі вояк лежить,
В правӱй руці саблю держить.

Долу сабльōв крōвця тече,
Над вояком коник ирже.
Не стӱй, коню, ты надо мнов,
Біжи до мамкы из новинōв.

Та стань собі коло плота,
Та заиржи на ворота.
Выйде до тя стара жонка,
А то буде моя мамка.

Звідала ся коня мати,
Ци сынка юй не видати?
Ой видав я його, видав,
На чужині сын твӱй пропав.

Тричі вдар ты копытами,
Заскрегочи зубилами,
Буде мамка слызы лляти,
Буде сына вспоминати.