Дяк-крадош и пӯп-чорнокнижник

В єднōму селови пӯп из дяком любили упити. А бы упити, як ся знає, треба дудкы мати. Раз за погарчиком вина ся рōзгōвōрили, тай каже попови дяк:
– Позерайте што мы, отче, вчиниме: Я украду вōлӯв и спрячу їх у хащи. А ґазду їм зажену ид вам, упōвім, же-сьте великый чорнокнижник. Вам ни тяжко му буде пōмōчи, бо пōвім вам, де вōлӯв спрячу. А зыск из сього дїла ґарантованый.

Ōцїнив пӯп дякӯв навырг, догōвōрили ся, и такōй на другый динь так вчинили.

Пӯшōв дяк, украв вōлӯв, пригнав у хащу и приязав ‘д великōму кымакови. А ґазда ниборак ходить, глядать вōлӯв, а найти ни годин.

Пӯдвичур стрітив ґазда дяка, а тот ся го звідать:
– Што, Йванку, ни найшōв ись вōлӯв?
– Йōй, прōшу вас, ни є вōлӯв їх ниґде. Де-м лем ни глядав – ни є! – каже му зажурено ґазда. Дяк му удпōвідать:
– Пан превелебный знає по книжцї ворожити, вӯн вам упōвість, де волы суть.
– Йой, кедь бы Бог дав, убы ся мōї волы найшли, я бы превелебнōму дав єдного.

З тым и прийшōв чōлōвік ōд попови.
– Шо ся, Йванку, журиш?
– Йōй пане, вōлӯв ми украли. Де лем им їх ни глядав, а найти-м ни годин. Чув им, же баяти знаєте.
Пӯп узяв велику стару книгу, позерать раз у ниї, раз на Ивана.
– Айно, але туй, неборе, туй указує, же твōї волы там, де сонце ухōджує, ид кымакови приязані.

Пӯшōв чилядник у хащу и найшōв вōлӯв там де и указав му пӯп. Пригнав їх дōмӯ, а попови заплатив сто сріберных.

Но, типирь уже є за што ся гостити, радōвали ся пӯп из дяком. Тай далеко пӯшла фама, же пӯп – великый чорнокнижник.

Айбо раз у єднōї панїкы пропав дорогый перстинь. Панїка нараз до попа пӯшла. Айбо ни дяк перстинь украв, та пӯп ни знав, што и удпōвісти.

Думав вӯн, думав, тай каже жōнї:
– Служанциня перстинь вєдно з смітьом унесла на звезлище, а там го пуляк прімкнув.

Наказала панїя пуляка зарізати. И за правду – найшли у воли му перстинь. Панїя на радӯстях дала превелебнōму двасто золотых.

Пӯсля сього вшыткі за чудного попа ся дӯзнали, у вшиткых новинках написали, же такого чорнокнижника ги пӯп на світови ни є!

Через якыйись час у єдного пана украли ладу з грішми. Пан дōвго ни чикав, тай нараз загнав инōшӯв за попом! Забрали го, закрыли у хыжи, тай пригрозив му пан, ōж кидь ладу ни найде, дӯстане кербачом!

Пӯп сидить и ни у книжку позерать, а молить ся, ōбы го Бог ōд біды избавив.

Учули инōші, же чорнокнижник прийшōв, та напудили ся, бо то ōни грōші уд ґазды украли украли. Зажурили ся: пӯдло їм буде, кидь їх чорнокнижник прозрадить!

Зобрали ся вшыткі в рокаш и рішили пōслухати, што пӯп чинить. Кажуть єднōму иношови:
– Ану, иди лем, Иване, пӯд оболок, попозерай, шо там чорнокнижник чинить.

Пӯшōв Иван, натїгать ся у оболок и видить, як ся пӯп молить. Туй перві кōгуты закукурікали. Пӯп каже:
– Уже єден туй.

Напудив ся Иван, ōж то пӯп за нього упōвів и пōбіг ‘д цімборам:
– Біда, братчикы! Коли-м пӯдōйшов, пӯп упōвів: «хвала Бōгу, уже єден туй». Я ся туды ни верну, иди ты, Грицьку, пōслухай!

Прийшōв пӯд оболок Грицько, слухать. Кōгуты закукурікали другый раз. А пӯп:
– Но, хвала Бōгу, туй и другый.
Учув то Грицько и бігом ид цімборам.
– Пӯдлоє дїло, хлōпцї! Устиг им прийти, пӯп уже пōвів: «уже, хвала Бōгу и другый туй».

А тритього иноша звали Хрипта. Перші два му кажуть:
– Ану ты, Хрипто, слухати иди, лем так бы тя ни увидїв!

Прийшōв Хрипта пӯд оболок, пӯп стойить коло пецы, зняв сōрōчку и гріє си хребет. Коли кōгуты ōдкукурікали, пӯп пōвів:
– Но, хвала Бōгу, тритьый туй! – и такōй додав – Йōй хребтуха, хребтуха, ушвікавуть тя завтра!
Так ся Хрипта пирипудив, што утїкавучи ся мало ни побив:
– Йōй, біда, біда! Треба ити просити попа, иншак нам кониць! – зажурено каже цімборовам Хрипта.

Рішили ōни пуйти за попом, та вшытко му розказати. Пӯдōйшли пӯд оболок, поклопкали.
– Што вам треба, нибожата?
– Пане, дуже вас просиме, ни прозраджуйте нас. Мы по дурости ся на панōві грōші злакомили. Будьте дōбрі, мы вам заплатиме, айбо пōвічте панови, же то ткōсь другый украв!
– Дōбрї, нич му за вас ни упōвім, на других укажу. – пōвів їм пӯп про себе ся радōвучи, же самі ся му признали. – А де суть грōші?
– У гнӯй сьме спрятали. – удпōвіли му инōші.

Зрана за попом прийшōв пан, та жадать уд нього пōмӯч. А пӯп ся пару раз у книгу понатїгав, тай каже:
– Крадōші гроші у гнӯй спрятали.

Уйшōв пан ōд попа и гōйкать иношам:
– Хрипто, Иване, ануж, бігом гнӯй копати!

А Хрипта знає, де грōші запрятані, пӯшōв тай нараз їх найшōв. Пан ся зрадōвав, же найшли ся грōші, дав иношам на алдомаш, а попови – тристо сріберных.

Радōвав ся пӯп, же ся вшытко так ōбыйшло, айбо зачав потихы думати, як ся славы нидōбрōї збавити. Рішив дяка покликати, бы му тот дашто порадив:
– Но, дяку, брате, порадив ись ми, як чорнокнижником стати, типирь порадь, як ся того збыти, бо-м уже у твердых руках быв.
– Превелебный пане, та се легкоє дїло. Запаліть си хыжу и гōвōріть, же згōріла ваша книжка, а без книжки нич ни гōдни сьте. – навыргнув попови дяк.

Та так пӯп и вчинив.
Запалив си хыжу. Згōріла. А кидь ид ньōму ткōсь приходжōвав, пӯп казав, же без книжки нич ни годин.