За кораву жōну

Жыли си раз чōлōвік з жōнов. А жона была з ōстрōв натурōв – што бы чōлōвік ни вчинив, николи їв у дяку ни трафить. Раз ся вӯн зобрав на гōру пуйти, сіно косити. Вшытку полонину выкосив, а коло зарвы крихту травы лишив.

Напōлуне му жона принесла їдїня, а дōкі чōлōвік полуднōвав, жона узяла чеперкы и пӯшла пиритрясōвати сіно. А кōй увидїла низкошену траву, нараз упōвіла:
– Но а сись дараб што-сь ни покосив?
– Та тота трава цілый білый світ держить. Зкосиш ї – цілый світ ся туда зарве. – удпōвів їв чōлōвік, ōбы прōвірити, ци пōгубить жона цілый світ, лем бы по-свōму вчинити.

А жона як учула, же трава цілый світ держить, нараз пōвіла, ош пуйде и умыкать:
– Най бы и ся зарвав. – пōвіла жона мыкавучи траву. А чōлōвік їв гойкать:
– Жоно! Тадь цілый світ заклянеш!
– Ноташо?! Най бы ся закляв тай я з ним, бо уже-сь ми, чōлōвіче, надōїв. – удпōвідать остро жона.

А трава росла над великōв зарвōв, пӯд ньōв – плитина. Рве жона траву, а чōлōвік їв гойкать:
– Жӯнко моя, тать ни рви там, зарвеш ся дōлӯ, у плитину упадеш.
– Єдно ми! – удпōвіла жона. Та устигла пōвісти, як зарвала ся и пōлітїла дōлӯ у вōду.

Чōлōвік вшытко лишив и пōбіг ї спасати. Біжить, біжить гōрі вōдōв, стрічать чилядь коло берега и звідать ся:
– Люде дōбрі, ни видїли-сьте мōю жōну? Ōна у вōду упала.
– Та кидь упала, та што гōрі вōдōв біжиш, дōлӯ біжи! – сміхує ся из нього чилядь.
– Та я свōю жōну май добре знаву: ōна и пӯсля смерти напоперек рōзуму вчинить… – пōвів їм чōлōвік.

Пак си чōлōвік другу жōну найшōв, и зажыв сиринчливо.