За жōну, котра хōтїла мати бунду

Жыли–были чōлōвік из жōнōв. Дōвгі годы ся они горбачили на службі у єдного ґазды, айбо и так нич си ни заробили. Рїшив чōлōвік лишити службу и начати майстровати.
Айбо и ремесло му нич ни дало – и на прожиток му ни стачило.

Та раз си бідак думать: «Чого бы ни узяти выд пана гроши, має їх веце як доста, а минї й на хлїб ни застає? Ни згрїшу: вӯн ни збіднїє, а я хōть даяк прожыву».

Закрав ся вночи у панську хыжу и украв грōші. Зшыв си мӯцный міх, дав у нього панськоє золото и стрібро, та и зпрятав пӯд вōду у рїку.

Кōй жона стямила, же у чōлōвіка ся появили грōші, начала уд ньōму лїзти з звіданками, што тай выдкідь.
ни хōтїв раз чōлōвік признавати ся, айбо раз, як мало уд радости упив, вшытко жōнї упōвів. Побанōвав вӯн пак за то, айбо было пӯзно.

Начав вӯн думати, як бы жōну убчаловав, убы пӯдло ни было. Бо, была вна у нього языканя з острōв натурōв. А жона си, межи тым, зажадала бунду, таку ги нōсять панїкы з вароша.

З дурнōв жōнōв нич ни вчиниш – дай їв бунду, тай по всьому.

Пӯшов чōлōвік у варош на бунду, вернув ся на другый динь. Жона такōй з пōрōгу:
– Но де бунда?
А чōлōвік їв удпōвідать:
– Йой жоно, тōбі лем бунда у гōлōві. А за то, же сночи дōждь з прецликӯв падав, ни знаєш.

Ко зрана устав, назбирав си на пять гōдӯв навперед. Йди на двӯр, увидиш, кӯлко-м назбирав.

Указав їв єден прецлик, а позосталі з тых шо си купив на базарї, розметав по дворови.

Жона убігла на двӯр и позирать – и за правду прецликы нападали з неба. Узберала и банує, же ся ни прōбудила скорше. Назбирала бы до засобы ги и другі люде. У якый час жона дале бунду начала просити. Чōлōвік їв и сяк, и ансяк пригварює, айбо бабиско нич чути ни хоче!
– Купи ми бунду, а кидь ни купиш, я знаву як тя пōдковати! Упōвім панови за гроші!

Видить чōлōвік, же з бабов си рады ни дась, пшов дале у варош. Вернув ся на другый динь и позирать, же жона ни спить, выкукує го. Кидь го увидїла, убігла на двӯр и гōйкать:
– Ануж, давай ми бунду!
– Йōй, жоно, дай ми покӯй! У вароши челядь так гōлōвує, грїх казати! Два тыжднї хлїб ни везли! А вчора, кой привезли колбасу, збігла ся глота, ступити ни мож было. А тот ґазда, де–сьме робили, пӯдкрав ся ид возови, ухопив колбасу – тай пōбіг. Айбо такōй го ймили. Вели го по варошови, тōвчуть го паліцями и тычуть му пӯд нӯс колбасу. Пōдумай сама: ци думав бы датко за бунду?

И на сись раз ся чōлōвік вывалтовав. Чириз якусь дōбу – жона дале бунду хоче. Запріг муж кōнї – и алōв у варōш за бундōв. Пӯшōв уд кожевникови и купив шкуру з осла місто бунды. Ай так жона бунду на очи ни видїла и шкура їв буде вгōдї.

Приніс муж дōмӯ «бунду». Жона ся їв ни годна нарадувати. И сяк, и ансяк мірять. Любить їв ся, айбо ни дуже ладно на нїв сидить. Чōлōвік їв упōвів, же так ся бунды и мавуть носити.

Пōвірила му жона, успокойила ся.

Туй нидїля. Жона ся ледвы дочекала – дуже ся хōтїла у цирькви у нōвӯй бундї указати.

Йде си у ослинӯй шкурї до цирьквы, а люди уд ниї удскакувуть.

Прийшли уд нїв цирькōвні служницї и увели ї вон з цирьквы.

вшыткоє село ся сміяло з сомарōвōй’ шкуры. Пōрōзуміла жона, наКОНИЦЬ, якый дарунок їв чōлōвік приніс. Россердила ся и прозрадила жандармам, же то вӯн у ґазды грōші украв.

Прийшли ид чōлōвікови жандармы вєдно з паном. Выслухōвуть. Чōлōвік ся вывалтōвує, каже, же нич ни знає, же си жона вшытко удумала.

Начали выслуховати жōну:
– Та коли кажете ваш муж грōші украв?
– Динь перед тым дожджом з прецликӯв. – удпōвідать жона.
– Яким, яким дожджом? – пиризвідувуть ся жандармы.
– Тадь из прецликӯв!

Видять жандармы: бреше баба – тай начинавуть уточняти:
– Коли кажете тот дōждь падав? У який динь?
– Было то, прошу вас, якраз перед тым великим голодом у вароши! – приказує жона.
– Великим голодом? – звідавуть ся жандармы.
– Ай–ай, голод! Хыба вы, паночку, ни тямите, як исьте колбасу украли з вōзу, та водили вас цїлым варошом?
– Мене по варошови водили за то, же-м колбасу украв?! – чудує ся злостно пан.
– Вас, вас, паночку! Ще вам колбасу пӯд нӯс дївали, паліцями вас били!
– Та она докус здурїла! – зарычав ошалїлый ґазда. – Ся жона пōмішана!
– А я вам хыба ни казав, чистовані и чисні паны, же моя жона сама ни тямить, што говорить?

Так чōлōвік пиримудрив и пана, и жандармӯв, и свōю жōну.