Сусід дідо Митро утовк із піпы баґов у жминю, шиковно завер у рот, мало порумеґав ги коза цвіт з пасулі, а пак сплюнув: – «Перебачте», так ги качка кой ся спорознит. Сонце ймило припікати, дідо зняв крысаню, утер жеболовков свою впрілу лысину, попаровав перо за шапков ги катуна кокарду, поникав на нас, дітваку, прогыркав мало так ги фурт гыркат перед тым як натоптати доган у піпу, та звідат:

– Што?… Розказати вам новту?

Мы в оден голос кричали:

– Розкажіт, розкажіт, діду Митре!

Мы, дітвакы году по дисять-дванадціть, посідали вокул діда ще май шіковно ги в вошколі за парту кой сараку баба Віра зазвонит на урок. – Но та слухайте. Наїмали нас хащу рубати в Верховині. Одної днины дуже пекло сонце, робота тяжка, кырниця з водов далеко, а пило бы ся так што очи завиват. Быв серед нас оден «фахман» што фурт ся хвалив аж ун не такый ги другі, не такый простый ги ся видит. Та звідат нас:

– «Хочете молока ся вучого напити? Мы ся засміяли над ним, бо вуці были уд нас на сусіднюй горі.

Туй не довго думаючи ун ухопив нуж зятяв у смереку, а з смерекы потекло молоко! Правді быти вуці, што ще минуту назад супукуйно ся пасли начали бевкати ги бы вдуріли. Уд сякого чуда мы роты пороздявляли бо не розуміли як сякоє годно быти. Ай вучарь быв тоже не з простых, як вуці начали ревати, зняв из ся петек, вер ним на зимню та начав бити ботов так ги бы вшалів. Наш цімбор-махун, упав на зимню, ймив ся по земни качати, ревати тай просити обы го вучарь не бив, а на тілови ся ймили появляти синнці. Сяку му вучарь дав платню за вуці збонтовані. Вірьте ми, ні доти, ні потому не відів я сякого чуда.