Куруцькі войны

Востаниє 1516 рока пуд проводом немеша Дьордя Дожа, котрый войсько хрестоносцюв-куруцув повюг не против туркув, ги плановало ся, а против свойых тутешньых землевласникув. Нитко товды не посмів и подумати же сесе было началом затяжных куруцькых воєн, котрі розтягнуть ся майже на 200 рокув (до 1711 року) и розорять Подкарпатя, принюсши його жытелям горе и збыткованя.

По розгромови турками мадярської армиї у 1526 рокови пуд Могачом Мадярська держава перестала екзистовати. Магнат Я. Запольяйи на Ердели вчинив Семиградськоє князювство. Западні землі одойшли до Австриї, остаток териториї (вєдно из столицьов) бывшого Мадярського королювства одойшов туркам.

Днешньоє Закарпатя оказало ся на гатарови буйок за територію межи Австрийов и трансильванськыми князями. Мавучи дяку контрольовати йиї, трансильванцы, хоснувучи загоны найманцюв – куруцув и обперавучи ся на пуддержку туркув, пуднимали єдно востаниє за другым.

Первоє читавоє востаниє куруцув вчинило ся у 1672 рокови. Куруцька армія обєдинила ся в Партіумі, де розміщали ся много біженцюв, котрі найшли приют од религійного и політичеського переслідованя, трафункы котрого мали місто в Мадярщині. Они назвали себе exiled (утікачі). Куруцы были вооружені май булше пістолетами и легкыма шаблями. Йих тактика и стиль веденя войны были типичні про легку кавалерию. Фундамент войська чинили протестанты, недовольні габсбурзьков контрреформацийов, худобна знать (што держала ся за свої привилегиї, котрі габсбурзькый суд хотів позаберати) и воякув пригатарных замкув, уволеных австрійськыма генералами.

Наперед войсько куруцув вторгнулась в етнічні русинські землі в августі 1672 рока, де они завойовали замкы Діошдьор, Онод, Сендре и Токай. По тому, коли они побили габсбургськоє войсько Паріса фон Шпанау коло варыша Кошіце, другі варыші так званої Верхньої Мадярщины (карпаторусинські землі) и читавоє число недовольных пристали од ним. До куруцув потягли ся и жителі карпатськых комітатув, населеных словаками и русинами. Двома лідерами армиї «утікачув» были Пал Сепеші и Матіаш Сухан, представителі худобных родув, котрі участвовали в другых антигабсбургськых двиганях. За споминами Пала Сепеші, «утікачі» почали грабежі у сіверных районах «ги бы преслідовучи папістув (католикув), они грабили цілі округы. Мы почали вбивати мародерув, айбо то было пустым - они не уважали и не слухали офіцерув.» Відень нараз одреагував: были направлені дополнительні войська. 26 октовбра 1672 рока габсбургська армия перемогла куруцув коло Дюрка. Повстанцы одступити за Тиса. По сьому, уряд почав систематичноє религіозноє и політичеськоє переслідованя бунтарюв у Королювськуй Мадярщині. Майбулш знамым случайом быв суд над 300 протестантськыми пастырями, котрі были засужені до смерти у 1674 рокови, айбо пузніше были продані ги рабы на галеры в Неаполі. Се вызвало протесты по всюй Європі.

У 1675 рокови «утікачі» зайняли Дебрецен. Пузніше, в тому же рокови, варыш захватовали три разні армиї, што было нормалным на тот час у неспокуйнуй Мадярщині.

«Утікачі» встановили дипломатичні алянсы из Польшов у 1674 рокови и Францийов - у 1675 рокови. У маю 1677 р. Франция, Польша, Трансильвания и «Община утікачув» пудписали договор у Варшаві. За сьым договором, французькый король Людовик XIV гарантовав йим 100000 талярув и помоч. «Утікачі» были обязані напасти на Габсбургув из войском числом 15 000 чоловік. Михайил Апафі, принц Трансильваниї, дав войскову и грошову пудпору повстанцям. Восени того року 16 772 французькых, польськых и татарськых воякув прибыли у Верхню Мадярщину.

Ся маленька армия, во главі котрої стояв полковник Бомонт, была не валовшна серйозно угрожати имперському преймуществови. Мадярщина стала єднов из територий войны межи Леопольдом I и корольом Франциї. Президент віденського гофкрігсрату, Раймондо Монтекукколі вчинив план «умиротвореня» пуд назвою «L’Ungheria nell’anno 1677». За сьым планом територия Мадярщины занимать ся трьома австрійськыми арміями, остаткы мадярської конституциї анулює ся и починать ся програма швабської колонізациї териториї. Канцлер Пол Гокер, єден из май знамых людий в Габсбурзькому уряді, согласив ся из планом Монтекукколі. У Секретнуй Раді вун обявив, же «всі мадяры - предателі».

У 1678 рокови «утікачі» выбрали Мігая Телекі, канцлера Трансильваниї, свойим лідером. Принц Апафі обявив войну против Австриї. Перед сьым вун мусив просити дозвол у Османського султана (свого повелителя). Султан поклав ултиматум: у случайи серенчі ‒ вся Королювська Мадярщина мала стати частьов Османської империї.

5 апріля 1678 принц Апафі выдав декларацию жителям Мадярщины: вун обявив, што вєдно из Польшов и Францийов пуднимать оружиє против «тяжкого хомута утискув» и рекомендовав «пудкорити ся турецькому императорови, котрый владіє розумом и острым оком».

Войсько куруцув вєдно из польськыми и французькыми войськами добре просувало ся у Верхню Мадярщину, айбо они нараз одступили в Трансильванию при появі первых габсбурзькых полкув. Несеренча поламала образ Телекі, ги компетентного лідера. Из другого боку маленькый рокаш куруцької кавалериї (8000 чоловік) наскоро захватила май важні шахтарські варыші и замкы Нижньої Мадярщины.

У 1678 рокови єден из май знамых молодых немешув Верхньої Мадярщины и Трансильваниї Имре Текелі обявив войну Габсбургам. В августі 1678 рока його войсько зайняло майже всю Нижню и Верхню Мадярщину. Габсбурзькоє правліня в Королювськуй Мадярщині наскоро рушило ся. «Утікачі» присоєдинили ся од повстанцям Текелі и офіційно обрали го свойым лідером у Хайдусобосло. В януарі 1680 рока войсько куруцув обєдинило ся из собственнов армийов Текелі. До 1681 рока Имре Текелі освободив 13 комітатув и обявив себе корольом Мадярщины. Император Леопольд I Габсбург и Османська империя вызнали сесь факт. Куруцы Текелі помогли османськым войськам у Австро-Турецькуй войні 1683-1699 рокув.

Алянс из турками подорвав популарность Текелі межи простым народом, ситуация щи май усложнила ся по програшови туркув коло Відня у септембрі 1683 рока. У 1685 рокови загоны куруцув были розбиті, а територия днешньох Закарпатя и Восточної Словакиї зайнята габсбурзькыма войськами, кроме замка Мукачово, котрый доблесна Илона Зріні геройськы боронила до зачатка 1688 р..

Пудозрюваный султаном у предательстві, Текелі быв взятый у арешт и дакулко рокув провюг у турецькуй тюрьмі. У 1690 рокови Имре Текелі быв освобожденый и зведеный на трон Трансильваниї ‒ васального князювства Османської империї.

У сесь период исторія куруцув синонімічна из исторійов двох великых антигабсбурзькых востаний межи 1680 и 1711 роками ‒ Текелі и Ракоці. И хотя сесі двиганя называвуть куруцькыма войнами, поправді – сесі антигабсбурзькі востания мали май шыроку соціалну основу и булш складні політичеські ціли, ги двиганя куруцув.

У яри 1703 рока склали ся добрі обставины діла общого выступа народув Мадярщины против австрійського хомута. Недовольство панованьом Габсбургув росло всягды, айбо в Подкарпаті оно особо было тяжкым. Антитурецькыма войнами австрійськоє войсько на нашуй земли вчинило много хиб. Кроме того, именно в сесь час загострила ся борьба за испанськоє наслідство межи Австрійов и Франційов, и основні войськові силы Габсбургув были направлені на юг Європы, против французув.

На містах, в тому числі и на Подкарпатю, почали агітацию вербовалникы, котрі форміровали нові войськові загоны. Насильноє забираня молодежи в армию, котра мала одстойовати интересы Австриї, вызвало новоє недовольство людий. При тому часть вербовальникув, недовольна централізаторськов політиков Габсбургув, направляла новобранцюв не в регулярноє войсько, а в лісы, в міста роста народного гніва. Так почали форміровати ся основні очагы вызволителної борьбы.

Событія в Березькому комітаті стали толчком про воставшых селян, якых возглавив Томаш Есе ‒ селянськый вождь, участнык востания 1697—1698 рокув. Бунт обхватив села Вары, Тарпы, Мужієво, Беню, Вилок. До повстанцюв присоєдинали ся загоны из Мукачовщины во главі из Альбертом Кішом и Михаилом Папом. Такой межи руководителюв воставшых быв Янош Мойш. Скоро у руках повстанцюв оказав ся и варыш Берегово, люди котрого радо честовали куруцув.

Подовж дакулкох тыжнюв волна селянськых и варошськых востаний охватила не лем вшытко днешньоє Закарпатя, айбо й Восточну Словакию, Сіверну Мадярщину и Трансильванию. Повстанцы нападали на маєткы магнатув и дворянства, на монастирі и костьолы, розправляли ся из австрійськыми чиновниками. Селянські бунты на Подкарпатю стали исходным моментом антигабсбурзької войны 1703—1711 рокув в Мадярщині.

Переростаня антифеодальных востаний именно на Подкарпатю у освободителну борьбу всього мадярського народа штимовало ся тим, же туй май булше чувствовала ся давка феодално-кріпосничеського гніта віденськых властий, котрі проводили жестоку централізаторську політику, насилноє заведеня униї и повязані из нима религіозні й національні утискы русинув, переслідованя мадярських людий Сіверної Мадярщины и Трансильваниї.

Так ги Австрия втягла ся в борьбу за испанськоє наслідство и направила основноє войсько против Франциї, зробивши слабшыма гарнізоны на Подкарпатю, тому на борьбу против повстанцюв ишпаны Мадярщины зачали чинити армию, котру в народі называли лабанцями. На чолі карателюв, у рядах якых были булше 500 дворян и тулько же австрійськых піхотинцюв, стояли сатмарськый ишпан Шандор Карольї, граф Иштван Чакі и генерал В. Монтекукколі. Лабанци глядали привод, штобы розправити ся из повстанцями-куруцами, через то межи руководителями селянськых загонув у кунци марта 1703 рока родила ся мысль (приписовуть йиї Михаилови Папу и Ласлови Біге) одправити делегацию до Ференца Ракоці II в Польщу из просьбов вернути ся в Мадярщину и возглавити повстанцюв. Князь схвально приняв делегацию, айбо отвіта не дав. Можно, ож го насторожовала активность селянськых бунтув, неорганізованость йих войська. И лем на зачатку мая Ракоці дав знати, же вертать ся домув и возглавить двиганя. Айбо просив самым не выступати и не збытковати ся над попами и феодалами.

Членам делегациї, котру возглавив Т. Есе, Ракоці подаровав флаги, на шовковому полотні котрых золотыми буквами было вышыто «З Богом, за отцюзнину и свободу». Разні соціалні групы, котрі участвовали у востаниї, розуміли написаноє вшыляко, каждый по-свому: дворянство розуміло го, ги завойованя свободы и вчиненя независимої Мадярщины. Простолюдины виділи у ньому и свободу од свойых вельмож и чужых. Наперед флагы пудняли в селах Вары и Тарпа, де зачало ся востаниє. По захватови Берегова флаг было пуднято над централным плацом.

Усього в рядах повстанцюв на кониць яри 1703 рока нараховало ся близь шість тисяч чоловік, у тому числі оружных было не булше вусямсот. Остаток — селянські повстанци, за оружиє якым были косы, вилы, фийсы, лопаты. Историк 19 ст. І. Ачаді, оціньовучи события тых часув, писав, же «худобні, безземелні желярі почали сю борьбу за свободу не лем против Габсбургув, айбо против свойых тутешньых землевласникув».

На зачатку мая 1703 рока близь села Довгоє лабанци напали на слабо оружных куруцув и розбили йих, а в середині юнія на Подкарпатя прибыв Ференц Ракоці II, што послужило толчком до новых селянськых двигань. Русины из радостьов йшли у войсько князя, про што тот памнянув май пуздно, коли по програшови войны жив у Франциї: « Тоты люде из дітьми, из жонами приходили и щи здалека, уздрівши ня, на коліна ставали и руськым обычайом хрест метали…загнавши домув дітий и жун свойых, ставали самі у войсько моє и не хотіли ня булше лишити… и казали, же зо мнов хочуть жити и вмерти». Так из разных сел Подкарпатя до Ракоці прибывали повстанци. Лем в с. Завадка до нього перейшло булш ги 500 селян. Чим дале просувала ся армия на чолі из Ракоці, тим булше приставало од ньому повстанцюв из русинськых сел: из Жнятина — 23 чоловікы, Страбичова — 28, Великых Лучок — 29, Петрова — 16, Дівичного — 31, Бекені — 28, Вилока — 52, Пістрялова — 10, Великых Комят — 26, Шаланок — 20, Матійова — 32, из Вар — 61 чоловік і т. п. Из сел Мукачовської доминиї в армию вступило близь 600 чоловік, а из 55 сел Угочанського комітату — 659 чоловік. Се дало право Ференцу Ракоці II назвати русинув «найвірнішым народом».

Активізациї борьбы помагало и то, што Ракоці, навернувши ся в Подкарпатя, розослав шор казань до жителюв, у котрых выкривав крываві діяня австрійськых чиновникув, говорив про урбарськый груз, высокі ціны на товары, про тяжкоє положеня селян. Айбо се было на зачатку войны. Пуздніше князь одойшов од сьих позиций.

Войсько повстанцюв поповнив М. Берчені, котрый прибыв из Польши из загоном вышколованых у боях украйинськых козакув, волохув и полякув числом 800 чоловік.

Обєдинивши силы, повстанци от с. Завадка рушили до Тисы, де в середині юлія 1703 рока, коло Вилока, вчинила ся друга велика битка из ополченцями, во главі котрых стояв Мігаль Кенде. На сесь раз серенча была на боці воставшых. На берегах Тисы хоробро били ся як верховинські селяны, котрі перейшли на бук Ракоці, так и селяны притисянськых сел — русины, мадяре, румуне, представителі иншакых національностий.

Армия повстанцюв святковала вікторію и поповнювала ся новыми добровольцями. Йих набрало ся на тот час уже булше вусям тисяч. На честь побіды на берегови Тисы вчинено памнятник.

Вікторія коло Вилока мала велику важность. Она закріпила перві успіхы повстанцюв, усьої вызвольної антигабсбурзької борьбы и одкрила путь войськови Ракоці в Мадярщину и Словакию. В кунци 1703 рока у войську повстанцюв нараховувало ся уже близь 30 тисяч чоловік. Скорому ростови повстанської армиї пудпоровувало то, же межи простым народом ходили бесіды, гибы Ференц Ракоці II обіцяв свободу усім учасникам борьбы. На Подкарпатю они шырили ся ватагами опришковськых загонув, активных учасникув битв.

Изглядателі доводять, же в документах, пудписаных Ференцьом Ракоці II, такых обіцянок не было. Лем в єдному из патентув, пудписаных ужгородськым ишпаном М. Берчені у апрілю 1703 рока, містить ся похожа обіцянка. Сам Ракоці не лем не обіцяв сякого, а наоборот, старав ся втихомирити селян, одвернути йих од антифеодальных выступув, наказовав чинити феодальні повинности, не нападати на маєткы панув и церквы. Справедливо одмітив изглядатель Е. Тарле, же Ракоці моцовав ся обєднати ушиткі силы Мадярщины на борьбу против Австриї, игнорувучи просьбы простых людий. Кликаня Ракоці до примиреня ватагы куруцув не были популарными межи простолюдинами.

Войнові дійства передовых частий войська Ференца Ракоці II у 1704 —1711 роках чинили ся у глыбинных районах Мадярщины и в Словакиї. Айбо на Подкарпаті борьба не спирала ся. Усі рокы войны — се рокы активных дійств селянськых загонув. Участь русинської земли у сюй куруцькуй войні опреділяла ся не лем числом солдат, котрі войовали на фронтах. Подкарпатя давало много матеріальных ресурсув на борьбу: хліб и ношу, оружиє про воякув, матеріалы и майструв на постройку паланок.

Восени 1703—1704 рокув розгоріли ся бої повстанськых загонув за захват такых опорных пунктув, ги мукачовськый, ужгородськый и хустськый замкы. Перві провбы овладіти замком в Мукачові повстанци зробили в середині юлія 1703 рока, коли взяли курс на Вилок до Тисы. И доста скоро овладіли варышом. Правда, пуздніше лабанци во главі из В. Монтекукколі вернули ся, выгнали Ф. Ракоці и вчинили збыткованя над людьми. Учасник тых діянь на полях рукописного Євангелия Мукачовського монастиря писав, же австріякы «много людий постинали», особо простакув, а дале «пограбили мукачовську и росвиговську церьковлы».

Межи май бойовыми операциями повстанцюв западного регіона было вызволеня Ужгорода, захват ужгородського замка. Щи на яри 1703 рока куруцькі войська, што наступали на запад, попробовали взяти каштыль, айбо се йим не вдало ся. Товды у септембрі до варыша подойшли повстанци Ужанської долины, котрыми командовав Иван Беца. Из сіверных комітатув подтягли ся повстанци из мадярськых сел во главі из немешом И. Гарасті. Почав ся приступ каштыля, котрый розтяг ся на цілых пуврока. Повстанци не раз хотіли штурмом завладіти замком, айбо гарнізон уміло одбивав ся.

Помогли повстанцям жытелі Ужгорода: єдні вступали в шоры куруцув, инші майстровали оружиє, стройили паланкы. Жоны обходжовали раненых, приносили продукты и теплоє шатя, бо зима была твердов.

По довгых и крывавых боях 26 фебруара 1704 рока замок капітульовав. Условия капітуляциї затвердив Ференц Ракоці II. Варыш перейшов до рук повстанцюв. Командуючым гарнізоном было назначено селянського ватага И. Бецу, а єпископом Мукачовсько-Ужгородської єпархиї — союзника Ракоці Петра Камінського, на котрого часто покладали ся и дипломатичеські місиї.

У 1707 рокови в ужгородському каштыльови проживав Ференц Ракоці II, котрый принимав туй дипломатув из иншакых держав Європы: Франциї, Польшы и Росиї. Туй вун вюг из ными переговоры про общу борьбу против Австриї, про предоставленя помочи повстанцям, про выборы руководителя борьбы Ференца Ракоці ІІ корольом Польшы и т. п. В Ужгороді часто бывав соратник Ракоці, вызнамный войновый діятель и дипломат М. Берчені, котрый проводив туй нарады войськовых руководителюв востания.

Межи май булш знамых новостий того часа было гостьованя у юлії 1707 рока послув Російи во главі из Давидом Корбе, и Польшы - Михайилом Волинськым. Прибытя послув радостно привітствовали жителі Ужгорода. Звонили звоны в церьковлях, из замка было чути выстріли торжественых салютув, жытелі выходили на улиці, штобы привітствовати честованых гостюв. Усі ся сподівали на пудпору Російської державы у борьбі проти Габсбургув.

Переговоры проходили успішно. Айбо Ракоці не пилував ся давати одвіт на пропозицию Петра І стати польськым корольом, бо мав страх до того, як се порозумівуть Франция и Швеция, из якыми быв поязаный, а царь Російи не висловлював ся до кунця, про помуч повстанцям.

На продовженя переговорув Ракоці одправив до царя свого дипломата Шандора Недецького. Через дакотрый час Д. Корбе наново прибыв до Ужгорода и переговоры продовжили ся, участиє у котрых взяли такой ужгородськый ишпан М. Берчені, соратникы вождя повстанцюв П. Радаї, Ф. Клобушинськый та Ш. Недецькый. Секретарь Ракоці Гашпар Беніцкі свідчив, же и Ракоці, и Берчені чекали од переговорув великого хосна, розуміли йих важность. На святковому полудникови, по трафункови доброго кунця переговорув, присутствовали вшыткі вельможі. Ференц Ракоці II сам обхожовав и честовав Д. Корбе — дипломата Російи.

Согласно договорностий, у августі 1707 рока до Російи одправило ся посольство Ференца Ракоці II числом 50 чоловік, котроє возглавив М.Берчені. Договор быв пудписаный у Варшаві 15 септембра 1707 рока.

Вун став основов російсько-мадярськых удносин на 1707—1711 рокы, котрі позитивно вплывали на ход політичеського житя и на войськові дійства куруцув. У діло пудписованя договора из Петром І читавый вклад внюс власник Ужгорода М. Берчені. Помагала сьому и та дружеська атмосфера, котру вчиняли жителі Ужгорода и Мукачова, де єдночасно перебывали послы, а також жителі Подкарпатя, котрі знали про переговоры и привітствовали йих. Йдучи на зближеня из Петром І, князь Ракоці, бизовно, мірковав, же булшость його войська – русины – суть симпатиками Російи.

Айбо надії ся не справдили: сись алянс у кунци не дав нич.

Война ся продовжовала, селянам нитко не давав свободу, а феодалы йих заставляли одробляти панщину. За надмірну независимость быв скараный на смерть Иван Беца. Селяни почали лишати Ракоція, и вун теперь програвав битву за битвов, мадярські дворяны наскоро зачали лишати го и переходили на сторону переможцюв.

Врозумівши, же діло програноє, у кунци фебруара 1711 рока Ференц Ракоці II втік у Польшу.

29 фебруара 1711 рока Ференц Ракоці из Адамом Ваї, тікавучи од переслідованя лабанцюв, сперли ся у Солочині и пробыли туй до 3 марта. Причинов остановкы стала ріка Пиня, на котруй в сесь період почав ся ледоход. Через се, коли, у кунци 19 ст. мадяризували антропонім Солочин, то перейменовали село на Кіраліфіюсалаш – табор королевича.

По втіканьови вождя куруцув, австрійци жорстоко розправили ся из селянами – повстанцями: йих четвертовали, вішали, колесовали. Айбо се, за изгляданями дакотрых ученых, не є правдов. Так професор-карпатолог Иван Поп, котрый изглядав сесь період, доводить, же всі повстанци, кроме Ференца Ракоці и Міклоша Берчені, были потом амністовані.

В еміграциї, ги вже памнянуло ся в началі, князь называв русинув май вірнішым народом (Rutenus – hest fidelissima).

Востаниє лишило глыбоку сліду не лем в нашуй историї. Про нього нагадує и фамилия Куруц, котру носять много жителюв днешнього Закарпатя.

У фолклорови востаниє Ференца Ракоці ІІ найшло свуй одбиток. Народна співанка «Через поле Верецькоє» одтворила и само востаниє, и турецькый слід (фінансованя) у ньому, и націоналну приналежность повстанцюв:

А друга народна співанка «Чорна гора не орана» одтворює куруцькі войны, котрі на протязи кулькох стороч пожирали Подкарпатя: