«Діалоґ» – драма за фурташноє звіданя
Всокоченый правопис автора
Невелика єдноактова драма «Диалог» Александера Хуста (Александера Купара) трафила ми у рукы десь у другуй половци октовбра 2020 року. Хоть она фест нагадує пєсу украйинського драматурга Миколы Куліша «Мина Мазайло»: тот же языковый вопрос и конфлікт на ньому у середині сімї – айбо карпаторусинськый автор максимално поберовав туй озвучити вічноє звіданя самоидентифікації корінных подкарпатцюв. Сам Хуст опреділив жанр свого твору по-другому: «Вун [«Диалог» – Ю.Ш.] скорше публіцистичный твур у формі діалога (як ото чинили древні: «Тімей» Платона), ги драматичный. Айбо усьо єдно як назвати яишницю, лиш бы была смачна».
Доднесь не выставляв им пєсу, не мавучи дозволу автора. Айбо так, ги актуалность єї велика, попросив им п. Купара позволити ми покласти ї на бокы «Нашої ґазеты» з невеличкым коментарьом. Автор одписав: «Ваш намір опубліковати «Диалог» у «Нашуй Ґазеті» пуддержую. Лиш не у тому варіанті, што є у вас. Жену вам другый, исправленый. Ищи раз дякую, Купар».
Дійство драмы проходить на Подкарпатськуй Руси в Ужгороді в 1937роци. Проходить у хыжи п. Доробана пуд час именин п. Маґдалины, жоны газды. Диспут заязує ся меже старым Мигальом и його жонов з єдного боку, Віктором, їх сыном, студентом украинської ґімназіі в Ужгороді – з другого й Андрійом, братаничом п. Маґдалины, студентом мукачовської русскої гімназії – з третього.
Конфлікт пєсы нараз ня заинтриговав: дуже актуално на днесь, коли русинськый язык умирать и буквално убивать ся вшитко нашоє: од лексикы до акцентув. Аргументы героюв пєсы Віктора и Андрія напоминавуть цілком аргументацію русинофобув вшиткых орієнтацій з часув Першої Чехословацької республікы и дотеперь. Діалог опонентув капчать граматикы, зачинавучи од М.Лучкая и заканчувучи хоснованыма у 30-х рр. 20 ст. Є.Сабова и И.Панькевича. Автор про аргументацію русинської позиції устами п. Маґдалины убирать ги оптималну граматику А.Волошина 1916 року, коли тот ищи не перейшов на позиції украйинські (на 1941 рук выйде щи майипна – И.Гарайды – Ю.Ш.). Фактично вшиткы аргументы проти карпаторусинського языка ги окремішнього розбивавуть ся у факты, приведені старшинов Доробанув – Мигальом и п. Маґдалинов. Тому у кунци акта и Віктор, и Андрій признавуть хибы й навертавуть ся на тверді русинські позиції, навертавуть ся домув.
Совітуву прочитати пєсу, котра є єднов из немногых у днешнюй русинськуй драматургії. Прочитати й подумати, чиї землі мы діти!
Диалог (языковый вопрос)
Дійові особы:
– П. Мигаль Доробан – бывшый урядник (типир пенсіонер)
– П. Маґдалина – його жона, учитилька горожанської школы.
– Віктор – їх сын, студент украинської ґімназіі в Ужгороді.
– Андрій – братанич п. Маґдалины, студент мукачувської русскої ґімназії.
Пудкарпатська Русь, Ужгород. Октобер 1937р.
У хыжи п. Доробана. Неділя, сятково застеленый стул. Родина Доробанув.
У комнаті п. Маґдалина из сыном Віктором. Долажуют стул.
П. Маґдалина: – Вікторику, муг бысь пуйти на штацію та cтрітити Андрія… Має прийти дись у половина на єден…
Віктор: – Прийде й сам… Ачей знає, де живемо.
П. Маґдалина: – Штось у послідньый час вы ся не паруєте.
Віктор: – Він не хоче зрозуміти прості речі. Що ми, жителі Підкарпатської Русі, не можемо бути руськими або, як вони себе називають – карпатороссами. Де ми, а де Росія!
(П. Доробан чує бисіду и заходит у комнату)
П. Доробан: – Айбо и ты ни май розумный, бо не можеш порозуміти, ош де мы, а де Украина.
Віктор: – Це і є Україна, а ми украінці. Це науково доказано…
П. Маґдалина: – Ану, казала-м, ош у хыжи ми не хочу чути нич про політику! И обы сьте ся не сважали, кой ся зыйдете, ги сьте звыкли. Хотіла бым мати сопокуйну неділю. Обы сьме собі мирно посиділи за родинным столом…Ану, Вікторе, пак не зачинайся из Андрійом.
П. Доробан: – Много хочеш, Моґдушко. Пришлякы добре поробили над нашов молодежов. Типир лиш тоты молоді русины, што ся не учат у ґімназіях ищи ся чувствуют русинами. А другі, «учині», поставали або карпатороссами, або малороссами, украинцями.
Віктор: – Ви, тату, не збагнете, що…
П. Маґдалина: – Просила-м тя: у хыжи ми говори по-нашому!
Віктор: – Добре. Вы…няньку, не хочете порозуміти, што мы Пудкарпатські украинці. И по мові… перебачте, по языкови, вірі, традиціях ничим ся не…отличаєме уд украинцюв. Товды, ци ни май розумно хосновати прекрасну украінську мову… язык, якый має розвинуту літературу, граматику…
П. Доробан: – А мы, што, не маєме граматику, літературу? Тать у нас, слава Богу, повно граматик! Не учили вас тоты украинські професоры, што у нас ся май ранше появила граматика – граматика Лучкая – ги у украинцюв?
П. Маґдалина: – Булше того – они ї хосновали!
Віктор: Айбо тота граматика нич общого не має из нашым народным языком. Ото граматика скорше церковно-славянського языка на якому народ нигда не говорив. Ближе до народа граматика Волошина або нашого професора Панькевича.
П. Доробан: –Айно, она май близька, айбо усьо єдно не русинська – дуже много у нюй чужого, нерусинського, навіяного політиков…
(У хыжу заходит Андрій)
Андрій: – Привет всем!
(Пудходить до п. Маґдалины, цюлює ї, вручає пакуночок)
Андрій: – А больше вам, дорогая тётушка! Поздравляю вас с днем вашего ангела и желаю дальнейшего процветания и добого…
П. Маґдалина: – Добре, добре. Штось ись ся запоздив. Ачий ся машина посукала? Сідай та приказуй як мама, няньо…
Андрій: – Слушаюсь и повинуюсь тётушка.
П. Маґдалина: – Яка я тётушка. Уже-м ти ни раз казала, ош изо мнов говори по-нашому.
П. Доробан: – Но, дуставись за «тётушку». Другый раз кажи май файно, по-нашому: «тюточка».
Віктор: – Бачиш, Андрію, як далеко твоя «тётушка» від нашої «тюточкы». Хіба не ближче до неї українська «тіточка»? Тільки одна буква їх відрізняє…
П. Доробан: – Айбо усьо-ж такы є рузня, хоть и на єдну букву. И тота рузня…
П. Маґдалина: – Доста было. Прошу вас панове, не начинайте сважанку, ци, як исьте звыкли казати –полеміку. Хотіла бым сопокуйно посидіти з вами. Иди уже Андрію, мый рукы, та сідайме за стул.
(Андрій выходит)
П. Доробан: – Ты ся, Моґдушко, задарь сердиш на ото, што хлопці полемізуют. Уся інтеліґенція у сьому плыне. Бо есе важный вопрос. Мы, русины, чекаєме уд державы автономії. Сердимеся, ош нам ї ищи досі не дали. А єдна из причин, чому нам не дают тоту автономію у тому, ош наше общество не монолітноє, розколоте, принаймі на три ворогуючі части у вопросі нашої національної приналежности. Не має єдиного отвіта на вопрос, ош мы, русины – ото окремый народ, ци русины ото карпатороссы, руські, ци русины ото украинці. Удсі – не знаєме якый язык має стати нашым національным. И докі ся не опреділиме, доті не исчезне напруга у обществі, яка нас паралізує, не дає нам ся розвивати.
…
Віктор: – Отвіт є. Лиш біда, бо не усі доста пудготовлені обы го приняти…
П. Маґдалина: – И есе ся тягне уже давно и не видко му кунця. Уже сьме ся изморили уд сього…
П. Доробан: – Тадь так…Докі сьме были пуд мадярами, суєтили сьме ся, ож ко мы – ци русины ци карпатороссы. А типир, удколи сьме Пудкарпатська Русь, появилася ищи єдна суєта – пришлякы, украинські націоналісты, што повтікали уд большевикув тай полякув, та спеллися у нас, стараются нам внушити, ош мы украинці. Не русины и не карпатороссы..
Віктор: – Украинці нас просвіщают. Помагают нам ослободитися уд дурмана панславізма, уд русскости, яков нас, удколи уже, заражає и продовжує заражати наша інелігенція.
П. Маґдалина: – Хочеш казати Мигалю, ош типир ся розрываєме уже не на дві, а на три части: на русинув, карпатороссув тай украинцюв.
П. Доробан: – Иппен так, добре сь замітила.
(Входит Андрій)
П. Маґдалина:– Но, прошу, сідайте за стул, несу поливку (выходит).
(П. Маґдалина выходит, люде сідают за стул)
Андрій: – Пока тетушки нет, должен ответить на твое, Виктор, замечание насчет близости украинского к нашему, народному.
П. Доробан: – Ты маєш на увазі русинському?
Андрій: – Пусть будет так…Извините дядюшка, скажу на литературном языке. Эта близость обясняется тем, что наш народный язык это -диалект малорусского, украинского, если хотите. Это утверждает Пражская Академия наук. Но в свою очередь малорусский – диалект русского.
Віктор: – А це яка академія стверджує? Чи не Петербурзька?
Андрій: – Но не столь важно насколько наш народный язык близок или далек от украинского или русского, а важно то, что он не в состоянии быть литературным языком, языком общения на высоком уровне…в силу своей неразвитости. И нет смысла тратить силы и время на возню с ним, чтобы поднять его до уровня литературного.
Віктор: – Ось у цьому я з тобою згоден. Мова, якою користуються наші селяни занадто примитивна. Це недорозвинений діалект уукраінської. Створювати на єї основі літературну мову, так звану русинську – абсурдна ідея. яку вигадали мадярони, щоб відірвати наш украінський народ від украінства.
Андрій: –Точнее от русского мира – не забывай, что тоже научно доказано, что украинцы это малороссы, собственно говоря русские… – читай Геровского. Он, признанный лингвист, анализируя язык Подкарпатской Руси, как дважды два четыре, доказал, что язык нашего народа – диалект малорусского, который, в свою очередь, является диалектом русского. Это полностью совпадает с заключением Пражской Академии Наук. И поборникам так званого русинского языка просто нечем возразить.
(П. Маґдалина входит из пудносом. Чує бисіду)
П. Маґдалина: – Ваш Геровськый до того ся договорив, што обявив наш язык діалектом малорусского – украинського, а украинськый – діалектом русского. Значит наш язык вун рахує діалетом діалекта. Абсурд!
(П. Маґдалина наливат поливку)
П. Маґдалина: – Ану, приказуй Андрійку, як мама, няньо… айбо по-нашому.
(Їдят, хвалят поливку. Ведут бисіду)
Андрій: – Спасибо…дякую за звіданя. Здорові, слава Богу. Мамка закладат бороцкви – дуже іх любиме. А Отец… нянько штудує нашу історію. Вун, як знаєте, бывшый член общества св. Василія, не має сумніва. ош нашым літературным языком має быти великорусский. Иншакого пути у нас неє. Исе розуміла и наша інтелігенція ищи починаючи из кунця 18 ст.до типир. Розуміє и нынішня, розуміє и народ.
П. Доробан: – … Штось не дуже розуміє. Никай, як ты правильно замітив, булше ги сто рокув, а ото ни єдна ґенерація, наша інтеліґенція старалася наязати народови русскый язык и культуру, айбо штось юй ся тото не удало. И нынішньым поборникам сиї ідеї, русофілам, сесе ся не удасть. Бо народ инстинктивно ся держит за своє, отвергає чужоє, ож бы якоє бы не было совершенноє. Тому и ваші русофільські стараня, так ги и и украинофільські не досягнут ціли – народ хоче говорити по-свому, говорити языком, якый собі угадав, створив и творит, якый хоснує удколи существує.
П. Маґдалина: – Многі історикы кажут, ош наш русинській язык дись 1300 рокув тому выник из протославянського языка, так ги другі славянські… а пак ся розвивав самостоятельно.
Андрій: – Есе лиш гіпотеза, науково не доказано…
П. Доробан: – Кажеш, ош культивація великоруського – русского языка у нас традиційна. Ош издавна наша русинська інтелігенція твердо убіждена, ош мы – карпатороссы, значит русскіє и язык у нас має быти русскій, бо вун и близькый до нашого, народного и уже упорядкованый, великый и т.д. Айно, так, пуд вплывом панславістськых ідей ищи из кунця 18 стол. аж до типир думала и думат наша інтеліґенція. Айбо…
Андрій: – И народ себе называт руськым – мы руські, кажут. И край наш ся называт ПодкарпатськаРусь, не Украина.
Віктор: – Айно, народ себе называт руськым, айбо не русским!
П. Маґдалина: – … Так, Подкарпатська Русь, айбо не забывай, што офіційно ищи уточнено – «Край русинув», «Русинсько»!
П. Доробан: – Видиш Андрію, наші русофілы пропаґандовали русскусть булш ги сто годув. Через бисіду, науку, літературу, ученя – писали для нас русскі граматикы, внушали нам, чиляди, ош мы – не мы, ай карпатороссы, русскіє. И робили сесе из маніакальнов упертостьов, а што з того уйшло?
П. Маґдалина:– Мало того, што выдавалися учебникы для нашых дітий не на материнському языкови, ай по-великоруськы, на русскому, щи до того пуд марков «родная речь» – вирьх цинізма!
Андрій: – Робили так, бо увіренні были у своюй правоті и тому ся стремили приобщити до великого народа, из котрым ся рахує цілій світ и раховався ищи из сивої древности. Еге, історія каже, ош держава Києвська Русь – праотцюзина русских. была богата, розвинута и усе была однов мз май сильных держав Європы. Признано, што руська література, музика, мош казати одна из май значных у світі. Мы ся кличеме руськыми, точніше русскими, сесе розуміла наша інтелігенція и цілком природно, што старалася и стараєся приобщитися до русского світа.
Віктор: – Києвська Русь – русская? Старі маскальські фіґлі! У тому то и діло, што термін «руські» ото не русскіє, а скоріше украинці. А «русскіе» ото бывші московіты…
П. Доробан: – Велика роль у сьуй термінологичнуй путаиці у тому, што пуд терміном «русы», «рутены» и московиты-русские и украинці-малоросы тай білорусы тай мы, русины – каждый восточно-славянськый наруд розуміє себе. И ото частково правильно – усі мы уйшли из єдної колыскы, усі мы «русичі»по происходженю. Айбо уже булш ги тысяча рокув удорвалисьмеся єден уд другого. И тому не мож нас отождествляти.
П. Маґдалина: – И не случайно и мадяре нас раховали русскими. Казали на нас magyaroroszok.
П. Доробан: – Издавна отождествляются понятя: русич, руськый, русин, русский. Хоть типир тото не єдно и то же. Руськыми ся кличеме и мы и украинці, близько стоят понятя руськый и русский и русин…
Андрій: – Русин - гражданин, житель Руси. Так ги болгарин житель Болгарії, армянин, грузин – жителі Арменії, Грузії, – належат до армянського, грузинського народув так и русин – житель Руси, належит до русского народа, русский. Наша інтелігенція уже булш ги сто рокув тому сесе порозуміла, и завто стремилася привити русскусть нашому народови.
П. Доробан: – И чинили сесе не дурні люде – наша еліта, цвіт нації – Лучкай. Духнович, айбо задарь – ото далекое уд народа. Народ сесе не принимав и не принимат. Ни іх язык. ни іх культуру, дух. И не прийме ниґда. Бо мы не русскіє, мы русины. У нас своя історія, сусіды, свуйд ревньый язык, своя ментальнусть. Народ говорив, говорит, тай буде говорити по-свому, по русинськы.
Віктор: – А ото значит по-украинськы…
П. Маґдалина: – По-русинськы!
Андрій: –Може народ и говорит «по-свому», айбо завто школовати дітий хоче на русскому языкови. Не случайно на референдумі межи учителями и родичами, што удбывся нидавно, чулисьте про нього, ніт? Булшусть родичув – дись 70%, пожелали, обы ся діти учили на великоруському-русскому языкови, а не на якомусь ищи. Віктор. – айбо ото лиш у Ужгороді, У другых містах бизувно не так…
П. Маґдалина: – И ото лиш завто, бо наше правительство ся само не опреділило из нашов національнов принадлежнустьов. Міністерство, місто того, обы твердо стати на пуддержку народного, русинського языка, лишило на розсуд родичув тай учителюв, ош на якому языкови, по якуй граматиці – по русскуй, Сабова, ци по украинськуй, Панькевича най иде ученя – утвердило нараз два чужі языкы, як державні! И сим лиш пуддержує хаос у языковому вопросі.
П. Доробан: – … Сякоє рішеня уряда показує на його незрілусть.
П. Маґдалина: – Айбо родичі мойых ученикув поступили май мудро: они убрали свуй, материнськый язык. И я дуже рада. Бо сесе природно.
Андрій: [из сарказмом] – Интересно, а по якуй из двох граматик, предписаных урядом учите іх «свому, материнському» – по Сабовуй, русскуй, ци по Панькевичовуй, украинськуй?
П. Маґдалина: – Ни по єднуй из них. Я учу діточок по Волошиновуй читанці для народных шкул 1916р., котру вун склав, коли щи ся чувствовав русином, коли го щи не устигли убробити украинські націоналісты. Она близька до нашого языка. У сьому мене пуддержали родичі. Най ся пришлякы – русофілы тай украинофілы сважают, а нам треба своє чинити – плекати свуй язык. Тай готово.
П. Доробан: – Правду маєш, Моґдушко. А вам, хлопці, молодым русинам, май бы яло місто пустого сважаня, пуддержати тых хлопцв из союза соціальної помочи Пудкарпатськых руськых студентув, котрі створили собі русинськоє общество, а не украинськоє або русскоє. Оты ся ясно опреділили. Кажут: мы не капатороссы, не украинці ай русины … Я быв бы радый, обы сьте обоє были межи ними.
П. Маґдалина: – Або записали бы сьте ся у Клуб приятелюв Подкарпатської Руси, обы быти межи свойыми, русинськыми інтелігентами, котрі, ни так ги пришлякы або русофілы, удстоюют русинство…
Андрій: – Но они аполитичні – не розуміют, што у сочасному світі, малинькый народ, ги мы, ужити и розвиватися не може. У обєднаню сила. Мы, славяне маєме ся обєдинити, нвколо май сильної славянської нації – русскої, обы быти у состояню противостояти натискови, реакції недружелюбных сусідув. Тоты хлопці, бизувно, не знакомі из ідеями панславізма. Не знают про што мріяли наші інтелігенты многых поколінь, наш карпаторусский будитель Духнович…
Віктор: – Айбо ото утопична ідея…
П. Доробан: – Так и є. Есе уже многі порозуміли…Надто мы славяне рузні. Айно, мы колись, булше ги тысячу рокув тому уйшли из єдної колыскы. Айбо уже дуже давно мы ся поудрывали єден уд другого. Маєме свої історії, релігії, традиції, уробилисьме свої языкы… межи нами пропасть не лиш языкова, а и ментальна… И утопично думати, ош удало бы ся унайти якыись общый язык для усіх славянськых народув. Або думати, ош єден якыись из существуючых, напримір русский, муг бы быти принятый усіма славянами и во имня сиї ідеї усі ся легко удречут уд свойых языкув и приймут го за свуй.
П. Маґдалина: – Не кажучи про тото, што Россія пуд тый дух згребла бы усьіх славян пуд себе…
Андрій: – Може и так. Айбо и тото правда, ош убєднаня славян хоть у якуись формі укріпило бы позиції у світі каждого из славянськых народув. Ищи Раковськый мріяв про єден общый язык для славян…
(П. Маґдалина збират тарелы на пуднос)
П. Маґдалина: – Час уже нести и другоє…
(Выходит)
Віктор: – З вашого дозволу, тату, докі мами нема, перейду на літературну мову – так зручніше… Я розумію ваше стремління поважати народну мову. Але треба дивитись правді в очі. Наша простонародна мова, або як казав Духнович – «мужицкий язык», дуже примитивна, нерозвинута. На ній неможливо виразити думку, що хоч трохи складніша від повсеягьденної, побутової. Нема засобів – катастрофічний брак лексіки. Неможливо написати наукову статтю, або літеретурний твір – постійно наштовхуєшся на відсутність потрібних слів, граматки. І дуже вжко говорити по-нашому про щось, що вище кухонної, повсякденної мови. Я завжди спотикаюсь у відсутність слів, коли пробую писати по-нашому…
Андрій: – Да, и мне тяжело разговаривать и писати по-нашему и у меня такая же проблема. Пробую, не выходит – вынужден переходить на русский язык… Очень нехватает современной лексики, лексики для выраженя более сложных емоций, мыслей… Недавно, под вашим влиянием, пытался перевести нанародный язык свой рассказ по запросу «Карпато-русинського ревю»… Кстати, как будет по-нашему «рассказ»?
П. Доробан: – Думаю ош пудыйшло бы слово повідка. Бо «повідати»…
Андрій: – И над фразой: «… он с волнением, нежно дотронулся к щеке юной красавицы» просидел битый час и безуспешно. Не мог догадаться, как будет по– нашому «волноваться», «дотрагиваться»… На другой день переспросил об этом всю ґимназию – нико не знал. Не знал никто как будет «щека», «юная», и даже слово «красавица»!
Віктор: – А в украінській мові це все є: схвильовано, доторкнутись, красуня… Та ще і як гарно звучить!
Андрій: – Как-то ломал голову, как будет на простонародном, русинском, как вы говорите, слово «спина». Спросил маму. Она говорит: пличі, навірно… Ну а плечи как будет? – так же. Значит и спина, и плечи, а это половина тела человека, называются одним словом. Поразительно, что народ, который всю свою историю гнул спину на кого-то, не придумал название для этой части тела! И вы еще мечтаете поднять этот язык к уровню литературного?
(П. Маґдалина входит из пудносом. Чує послідню Андрійову фразу)
П. Маґдалина: – Вижу, читаво поробили над тобов твої русофільські професоры. Научили тя презирати своє… Ищи раз вас прошу: у хыжи ми говоріт по нашому!
Андрій: – Смачно запахло!
Віктор: – Наповняна поприґа – моя любима страва…
Андрій: – Тай моя.
П. Доробан: – До сього добре парує середнянська Мадера.
(П. Доробан наливат Мадеры у погары)
Андрій: – Упийме за здоровля нашої именинниці.
Віктор: –Обы щи хоть сто рокув радовала нас свойыми кулінарными шедеврами!
П. Доробан: – Я не кажу, ош из нашым языком ниє проблем. Айно, наш язык ищи не має научної, філософсько, техничної лексикы… слабо розвинута художественна література… А чому? Бо язык ся не хосновав інтелігенційов и типир ся не хоснує. Образовані русины лиш констатуют факт його нерозвинутости. Айбо нич не чинят, обы рішати сисю проблему, розвивати язык.
П. Маґдалина: -Есе гурька правда.… Наша інтелігенція у великому довгу перед народом. Єдны туй у нас, дома, уперто старалися русіфіковати нас –наязовали нам чужу, русску культуру, русский язык. А другі, такі ги Балудянськый, Орлай, Кукольник повтікали ко куды: ко у мадярщину, ко у Россію, де вірно служили чужым народам, тратили свої знаня, таланты и силы на розвиток чужых культур.
П. Доробан: – Як кажут, гнали воду на чужі млины…
Андрій: – Айбо завто прославили нас… наш народ… не скрывали якого они рода-племени…
П. Маґдалина: – Так ги кажеш, Мигалю – высокообразованый, одареный наш русин Орлай, посятив себе ушореню тай розвитку ґімназії дись у Нежині, місто того обы тото чинити у нас, дома у Ужгороді, напримір. Без сумніву кить бы оты наші образовані русины, што, як кажеш, узялися гнати воду на чужі млины, имили бы ся розвивати наш язык и просвіщати на ньому нашу молодеж, у нас бы типир не было сього, так званого «языкового вопроса» – наш язык годен быв бы за ся постояти.
П. Доробан: – Так оно, так…Нам треба создавати літературный язык… Бо иншого выхода ниє. Вы, хлопці, молоді тай образовані и есе ваша задача. Ваш довг перед народом.. Аж исьте русины, аж ся чувствуєте и рахуєте русинами-патріотами а не янычарами… Треба усесторонньо хосновати язык – вун ся лиш так може розвивати… Находити забыті слова…Аж ниє слова, товды треба, аж є до того талант – угадати го. Або позычити из другых языкув. Позычити и «убрусинити», аж мош так казати. И у сьому нич страшного ниє, и великі, світові языкы мают повно запозычинь из другых.
П. Маґдалина: - Або, аж ниє слова, – создати го. Аж буде удачноє – точно буде передавати смысл и буде звучати у «духови языка», и не буде казити слух русина, товды пудхопится другыми и буде ся хосновати, увуйде у язык… Есе сяк иде. Иншак не мож… Перед нами щи дуже много роботы. яку мусай чинити. Треба ї колись почати, ніко за нас сесе не учинит…
Віктор: – Айбо сесе протяглый процес, бо нам бы дуже много «позычати» тай «угадовати». Пруйдут дисятилітя аж не булше, докі штось начне уходити. А сесе огромна утрата часа…Мы из карпаторусскым експериментом, Ідеями панславізма згубили много часу, удстаєме уд цівілізованого світа… Так што типир, послі того як пражська академія признала нашу приналежнусть до украинського народа, ци не май розумно закрыти сись вопрос и розвиватися культурно уєдно из украинськым народом. Щи Духнович казав, ош за горами не чужії…
Андрій: – Не чужі айбо и не свої…
Віктор: – Вы лаєте украинцям, што прийшли до нас. Не думаєте ош якый великый хосен они приносят нашому народови, особливо такі як Панькевич, Пачовський… «Просвіта», яку они організовали, за послідні роки учинила колосальну роботу на ниві культуры.
П. Маґдалина: – Аж ваш Пачовськый такый щирый поборник украинського языка, чого ни йде ся бороти за нього у свою Галичину из тамошньыми русофілами а прийшов сюды зомбовати нас на свуй лад? Та щи кажеш, ош есе лиш благородна просвітницька робота и у сьому не замішана політика?
Андрій: – Щи й яка політика! Украинські націоналісты, хотят из нашого края створити украинськый Пьємонт, украинську даржаву, до якої пак плануют пришпінкати и Велику Украину. Абсурд! Так што стараются они не для нас, а туй у нас старают ся рішати свої політичні, державотворчі проблемы. Та щи и за наш рахунок!
Віктор: – [ігнорує репліку Андрія] Так склалося його житя. Айбо його робота, тай иншых просвітян дуже хосенна для нашого народа. По всьому краю оживилося культурне житя. Удкрыто много новых школ, організовано понад двісто читален, повно хоровых, драматичных кружкув, музеюв…Панькевич удав граматику, яку уряд одобрив. А есе усьо самоуддана робота сих людий. Наш народ має быти їм удячный. Як бы не русофілы, што уперто тычут нам русский язык тай культуру, мы, просвітяне учинили бы сьме щи булше…
Андрій: – Но, но… Не кажи. Наше общество Духновича учинило булше. И народ ото цінит. Хоть як ся старают ваші просвітяне украинізовати наш народ, у них ото не уйде. Не воспринимає наш наруд украинськый язык, тай готово.
П. Доробан: – Ото правда. И русофілы и украинофілы читаво ся старают перечинити пуд себе наш наруд. «Просвіщают» нас по-свому. Не лиш тото біда, ош они принуждают нашых дітий учитися на чужых языках. Они їх учат нечестовати, удрікатися уд свого, ганьбитися свого, материнського языка. Чинять из них янычарув.
П. Маґдалина: – Такыми стаєте помалы и вы хлопці… Бо безразличні сьте до свого, так вас прозомбовали ваші «просвітителі».
П. Доробан: – Вы мусите порозіуміти, накониць, што нам нішто убирати межи русскым тай украинськым, як говорити, якый язык бы узяти собі … бо у нас є свуй древньый, файный. И місто того обы ся сважати, тратити силы и час на безконечну пусту полеміку и при тому збогачовати чужі языкы, займітся свойым. Вы видете його проблему. Совершенствуйте го, бо йсе язык нашого народа. Мы мусиме го хосновати. Иншак ся сслизнеме из лиця землі…
П. Маґдалина: –Аж бы сьте были май розумні и мали бы сьте булше розвитоє чувство собственного достоинства, місто чувства меншевартости, вы бы не глядали на якый бы замінити свуй нерозвинутый материнській язык … а узяли бы сьте ся розвивати го!
Андрій: – [никат на Віктора] Но, дустали сьме!
П. Маґдалина: – Начніт из того, ош не лиш дома говорити по нашому, а и межи собов, у вашых ґімназіях. Старайтеся говорити не лиш на бытові темы а и на май інтелектуальні – про літературу, філософію, політіку, техніку. … Хоть як тяжко … Пуд лежачый камінь вода не тече… А ваш нігілізм по удношиню до свого, убясняєся, на мою думкуиз єдної стороны – незнаньом історії свого народа, а з другої – лінустю духа и чувством власної неповноцінности.
П. Доробан: – А щи – нерозуміньом значеня языка для народа.
Андрій: – Што, и многі поколіня нашої інтелігеніії тоже страдали незнаньом історії свого народа?
Віктор: – Тай чувством власної неповноцінности?
П. Доробан: – Може й так – панславізм читаво поколотив розумы чиляди.
П. Маґдалина: – А пришлякы, украинофілы-«просвітителі» додали.
Віктор: – Аж ото так ги вы кажете, што народ інстинктивно ся тягне до свого, чого товды ідея русинства так мало популярна серед нашої інтелігенції, нашої еліты? Про так званых русинув у культурі, літературі ледвы чути. Они якось стоят избоку полемікы у языковому вопросі.
Андрій: – И я ото замітив. И думаю, ош ото не случайно. Не случайно, бо безперспективнусть сиї, русинської, ідеї очевидна…
П. Маґдалина: - Што вы такоє говорите!Вы ся просто зарыли у свої антирусинські, нездорові ідеї и не хочете видіти правду. Не чули сьте про пьесу Духновича «Добродітель превышаєт богатство» Як файно, по-нашому звучит! А, напримір, його стих «Жаба» – ото шедевр! А стихы Павловича, написані на прекрасному народному языкови?
П. Доробан: – И хыба сьте не читали книгу Годинкы про отцюзнину тай прошлость русинув, тай другі творы, написані на мараморышському, автентичному русинському діалектови? Прочитайте, аж ніт. Годинка показує, ош ипублицистику, не лиш художественну літературу мож писати по-русинськы.
П. Маґдалина: – Кажете ош невидко русинув у культурному житі нашого края… А губернатор Грабарь? Вун категорично за русинськый язык, як державный язык Пудкарпатської Руси! Призыває боронити наше русинство. Пудчеркує нашу аутентичнусть, самобытнусть. Утверждає, што мы окремый наруд и маєме свуй язык, якый треба сокотити, пуддержовати, розвивати.
П. Доробан: – Тай єпископ Стойка. Вун тоже рахує наш язык єдинственно приємлимов альтернативов у язаковуй полемиці. Є у нас русинська еліта, є. Айбо, нажаль, єї голос ся заглушає войом пришлякув, тай русофілув.
П. Маґдалина: – За русинськый язык ищи у 1919 р боролася «Руська правда».
Андрій: – Пак ото чисто мадяронська новинка!
П. Маґдалина: – Може и так, айбо она удстойовала русинськый язык для русинув Мадярщины. Была створена кафедра русинського языка у Будапештському університеті, пуд руководством Бонкало. Интересно, што ґазета, што ся товды выпускала, «Руська правда», была за уживаня фонетичного правописа нашого языка, справедливо думаючи, што фонетичный принцип май повно бы удобразив його аутентичнусть.
П. Доробан: – Лиш пузно ся мадяре догадали! Закон Аппонія што перед тым забороняв славянство, пак начисто уддрутив мадяр уд нас…
Віктор: – Завзяті русофілы: Фенцик, Сабов, Добрянськый хотіли убєдинити нас из галицькыми русофілами – ламали головы (уд великої любви до народа) як бы нас изнищити…
П. Доробан: – Мож порозуміти нашу русинську еліту духновичової поры, генерацію кунця 19 ст. до першої світової войны, яка стала раховати великорусский язык у якости литературного языка нашого народа эдинственно приємлимым для нас варіантом, пусля того, коли церковно-славянськый не змуг ся привити у широкому общеню. А свуй, народный, быв ищи у постолах.
П. Маґдалина: - Тота наша еліта замінила єден непорузумілый – церковнославянскый язык, на другый непорузумілый – московськый.
Андрій: – Айбо завто світовый, котрый бы утяг нас из вікової удсталости и зробив бы нас цівілізованым народом.
Віктор: – Забыли сьте ош Духнович ставив знак руности межи понятьом русский и русин. Значит забрав уд нас нашу окремішнусть, насилу пхав нам русский язык…
П. Доробан: – Духновичови мож перебачити тоты хыбы. Часы были такі – імперська реакція, заборона усього славянського у імперії. Так што панславізм, из єдного бка, быв оправданый…Ото отвіт на заборону усього славянського…И Духнович ся метав чежи Сціллов и Харибдов – спочатку старався хосновати народный язык, айбо увидів ош ото тяжко. Тай виділо му ся ош май добре бы было приняти русский язык як літературный…
П. Маґдалина: – За есе го и критикуют наші русины-русинофілы. Ош бив ся у груди, ош вун русин, айбо русский воздух ссал…
Андрій: – Тоты, так звані русинофілы, не сердіться, усі мадяроны. Мадярам выгодно, обы мы не мали русский язык, як литературный, обы мы не чувствовали себе русскими. Бо так мы станеме серіознов для них опозиційов – за нами буде стояти велика Россія. Тому и Духнович и май пузні наші діятелі – Добрянськый, Раковськый, Сільвай и другі удмітовали ідею пуднесеня народного языка до уровня літературного… як, из єдного боку неосуществиму, а з другого – нераціональну и боролися за принятя русского языка. як офііційного языка нашого народа.
Віктор: – И, як видеме, безуспішно…
Андрій: – Язык, як знамо, ото інструмент общеня. И чим вун май совершенный, тым бульше возможностей дає для розвитку народа. Тому принятя великого русского языка, языка Толстого, Тургенева, Пушкина и многых другых, признаных світом писателюв, якый у тот же час близькый ид нам–есе єдинственна розумна альтернатива для нас. И сесе розуміла наша інтеліґенція многых поколінь сперед нас, и розуміє типир. Што, Фенцик. Сабов, Куртяк, мож казати цвіт націі, не патріоты, не розумні люде, хыба они не хотят добра для свого народа?
П. Доробан: – Хотят. Безусловно хотят. Айбо, на мою думку, чинят єдну велику хыбу – рахуют язык, так ги ты кажеш, лиш инструментом общеня. Так ги. напримір клепач- инструмент для роботы. Айно, ипным клепачом май споро та якусно мож учинити роботу. Тому замінити недуйдавый клепач на ипный – розумно. Айбо язык ото не просто инструмент общеня. Язык ото дух народа, якый ся формовав столітями. У ньому історія, традиції –менталітет народа. Аж замінеме наш язык, най буде ош нерозвинутый, на якыись чужый, май упорядкованый, ипный, май добре буде? Ніт. Мы просто щезнеме из лиця землі, перестанеме быти собов. Станеме тым народом, язык котрого хоснуєме місто свого. Уже через пару поколінь…
П. Маґдалина: – Есе не раз доказала історія.
П. Доробан: – Вы колись уростете из сього. Порузумієте ко сьте… порозумієте, ош удрікаючися уд свого, материнського языка, вы перестаєте быти собов… стаєте соучасниками преступної асиміляції нашого народа…а есе веде до самознищеня. Пуднимайте народный язык до уровня літературного а не глядайте як бы ся го знебыти…
Андрій: – Уйку, уйку. Забилисьте ми кул у голову…
Віктор: – Тай мені. Треба буде подумати над сим…
П. Маґдалина: – Тай кріпко подумати! Но, а зараз несу десерт. Усі тото любете, знаю…
П. Доробан: - Ба што ото буде?
П. Маґдалина: – Палачінты из бороцковым лекваром.
Віктор, Андрій: – Гура!
