90-руча Володимира Микиты – інтервю

Всокоченый правопис автора

1 фебруара - 90 рокув легендарному малярю Володимиру Микиті

Подаєме интервю Юлії Шипович з сьым метром подкарпатського живопису про журнал «Отцюзнина» (№6, 2017)

Имня чоловіка, до котрого мене на сесь раз одправили «сконтактовати», побило всі мої очікованя. Єдно слово – Микита. Всі, тко из корінных подкарпатцюв може чути вадь видіти, по любому, десь-колись чули про сього челядника ци виділи його картины.

Стрів мене пан маляр на порозі свого дома, точніше пиля капуркы и первоє, што впало в око - се шикарный сад из басейном, каміном, чудесныма чічками и деревами. Доки я фотографовала се чудо природы, пан Володимир ладив собі кавіль. Я сівешно одказала ся и не дуже сівешно, вздрівши у домі штось похожоє на малярську майстерську, «рванула» до неї. Майстерська выявила ся и поправді фантастичнов: читавоє число именитых картин, подобенок, книгы, альбомы, стародавні предметы, а в сусіднюй комнатци - музей. Як выявило ся, комнатка и всьо, што в нюй – се копія комнаты, в якуй родив ся малярь: «Мамка умерла у 1991 роци, після того я и перенюс всі сі предметы сюда и вчинив обстановку, атмосферу, в якуй вырос. Туй всьо: моя колыска, наш стул, сервант, даже лампа…».

Коли мы перейшли у галерею майстра, я зачала свуй, уже привычный, «допит»:
‒ Якоє число Вашых картин находять ся туй?

‒ Десь третя часть, а другі розметані по музеях світа.

‒ Як у Вас возникла идея вчиненя авторського музея?

‒ Розумієте, не мож скласти думку про маляря, кедь ты видів лем єдну-дві з його робот. А у нашых музеях, ги правило, висять лем по дакулко картин, иншы всі находять ся у резерві. Быває, што є тематичні выставкы, присвячені єдному малярьови, айбо в булшости трафункув люде мавуть можность увидіти лем даякі из полотен, другі спрятані. Завто мені прийшло в голову вчинити свою власну галерею, де мож достовірно оцінити моє творчество.

‒ Як збирали картины, спеціално мальовали лем про музей?

‒ Из каждого періода мої творчости я лишав собі дакулко картин, так и назбирало ся на цілый музей…

‒ Не жаліли, коли не продавали картины, а лишали, се – немалі гроші?

‒ Знаєте, май менше люблю якраз продавати свої роботы. Се як одрывати частку свої душі. Вже фест рокув стараву ся нич не продавати. А тоты картины, што суть в музейови, не продавуть ся нияк!

‒ Много людий нащивлявуть Ваш музей?

‒ Много, фурт ткось приїжджає из разных держав, разні делегації… и теперь чекаву звонка, має прийти делегація дохторув из Америкы.

‒ А як зачали мальовати?

‒ Не памнятаву, та й нитко не памнятать. Фурт десь штось мальовав… на піску, напримір.

‒ Чия идея была оддати Вас у художньоє училище?

‒ Коли я поступав, то про се нитко и не знав. Як зараховали, товды и розказав.

‒ Домак нитко? И мама не знала?

‒ Нитко…

‒ А як товды возникла у Вас така идея пуйти вчити ся?

‒ Быв такый Крайняниця. Вун мене знав, видів мої роботы, от и посовітовав, штобы пушов вчити ся. Я зобрав ся ‒ и в путь.

‒ Што май булше любило ся мальовати?

‒ То, што треба именно в сесь момент.

‒ Як оприділяєте, што треба?

‒ Просто чувствуву…интуїція.

‒ Ци приходили періоды в житю, коли не было вдохновеня, назрівала творчеська криза?

‒ Не вто, штобы криза… быв період, коли я руку поламав, даже товды мальовав, из гіпсом. Натреніровав ліву руку ‒ и всьо выходило. А так, штобы нияк не мальовати, то такого и не было. Я николи й не оддыхав нормално…

‒ Николи не мали одпуска?

‒ Та вы што, якый одпустк, про што бесіда. В мене даже мамка, коли ищи жива была, фурт казала, што якось недобре ищи й в неділю мальовати. Я одказовав, што мальованя – се Божественна робота. Про мене мальованя – се радость, коли є якась свободна минутка, то я обязателно схоснуву єї, штобы порадовати себе.

‒ А як што до вдохновеня. Є у Вас якыйсь особый час, коли оно тривожить май булше?

‒ А оно фурт зо мнов, николи не пропадать.

‒ З Вашых рудных ткось малює?

‒ Дівчата, они мальовали обыдві. Фантастично при чому. Айбо, мені ся видить, што се не жунська професія. Хоть я можу и ошибати ся, бо знаву жун, які є префайныма малярками.

‒ Як подбираєте «имня» картині?

‒ З сьым у мене фурт проблемы. Та они поязані из замыслом картины, одчутями, які она вызывать. Инколи треба и изольовати назву од замысла, айбо я не способный на се.

Володимир Микита – «Пудвичур», жерело: mykyta.com.ua

‒ Як довго можете мальовати єдну картину?

‒ Та по-разному. Быває, што довго, просто меже перерывами малюву штось иншоє. Портреты. От їх я малюву довго. Про вто, штобы вчинити чийись портрет, треба «проскановати» чоловіка, його характер, врозуміти психологію, изучити внутрішньый світ. Лем товды мож булш-менш достовірно намальовати його зображеня.

‒ У Вас дуже разні картины, дуже разні стилі…

‒ Так, я пробывав себе у многых техніках. Вынайшов даже свою…

‒ А як вынайшли?

‒ В процесі изглядованя. Діло в тому, што булшость малярув роблять в єднуй техніци, ткось, може, в двох. А я люблю експериментовати, пробывати штось новоє, фурт розвивати ся…

‒ А в якый період вынайшли свою техніку?

‒ В 60-х роках.

‒ Має она якусь спеціалну назву?

‒ Та ньыт, просто моя авторська техніка…

‒ Вы пробывали себе и в ролі выкладача, не хотіли навчити сьої технікы когось из свойих студентув?

‒ Та не треба їм се. Нив дуже тяжко оволодіти. Та и позеравучи за тым, в якому дусі розвивать ся днешньоє искуство, мені видить ся, што моя техніка про нього не годить ся.

‒ Полюбило ся Вам научати иншых?

‒ Я далекый од выкладацькых способностий. Се не моє, як на мене, є важливіші вещі…

‒ У Вашуй творчости фест много мотивув села, народа…

‒ Вся моя творчость построєна на соціалных мотивах, темі менталности нашого народа. Моя основна задача – лишити памнять про Подкарпатя, передати истинный дух нашого народа. Манайло, Кондратович, Коцка – всі они колись, ищи до войны, писали картины именно на такі темы, а потому перейшли до чогось нейтралного, а головноє ‒ безопасного, до пейзажув, напримір. А я рішив перейняти сю непросту естафету. Было тяжко, в отділні моменты мого житя в державі была ситуація, коли подобні темы и мотивы просто не допускали ся.

‒ Як малюєте, з натуры?

‒ З памняти.

‒ Тойисть, Вы виділи вшитко, што зображено на Вашых картинах?

‒ Но, не докус так. Я фурт любив общати ся из старшыма людьми, слухати якісь исторії, се мене и вдохновляло на вчиненя образув и картин.

‒ А портреты?

‒ Так само…

Володимир Микита – «Бабка», жерело: mykyta.com.ua

‒ А з натуры?

‒ Я много мальовав и из натуры, айбо якісь основні мої роботы намальовані именно з памняти.

‒ У Вас дуже много робот из темов Верховины.

‒ Так, се правда. Розумієте, як не як, айбо наш дух, менталность май файно характеризує якраз Верховина.

‒ Чом у Вас така тяга до сілськых мотивув?

‒ Хоче ся лишити позад себе штось дійствително вартоє позура. А што може быти май цінноє, ги закарбовати на холсті вто, як и чим жив и жиє муй народ. Пейзажі, мотивы природы – се всьо чудесно, резултативно и грошовито. Айбо, знаєте , там не треба «напрягати ся», мыслити. А дійствително цінна робота має нести у собі глыбокый сенс. Одтворьовати направду штось моцноє: філософськоє, важноє про всих, даколи ‒ скандалноє…

‒ На многых Вашых картинах є мотивы гармонії природы и цивілізації, приміром там, де зображено архітектуру.

‒ Так. Гармонія природы и цивілізації направду ‒ єдна из май важных тем мої творчости. Я мальовав сі роботы в знак протеста, коли при радянськуй власти зачали стройити всі обезформлені и нефайні дома, типу клубув и ферм. Нашому крайови се было абсолютно чужоє. У нас архітектура – се вид искуства, не иншак. Што вже говорити про елементарный естетичный выгляд постройок.

‒ Я замітила, што на многых картинах є образ Христа. Яку роль у Вашому житю одограє віра?

‒ Мені дуже жаль людий, які не вірять в Бога. Я вырос на сюй духовнуй основі, и без Бога, ани до порога, як то кажуть. Лем завдячувучи Всевышньому, я маву вшитко, чим володіву.

‒ Чисто з интереса, Вы держали колись худобу?

‒ В мої донькы козочка была – Писанка. Дуже любили єдна другу.

‒ Якоє Вашоє кредо як маляря?

‒ Быти гибы монахом. Быти вірному свому пішнякови, котрый избрав. Не обманьовати, а май головнішоє – не обманьовати ся. Творити духовно. Не жадати чогось матеріалного. Мати вто, што необходимо, а не вто, чого хоче ся. Жити скромно и моцовати ся лишити позад себе направду штось цінноє. Быти вірным своюй професії и чесно служити юй до кунця свого житя. То про мене значить быти истинным малярьом.

По деталнуй екскурсії галерейов мы навернули ся у майстерню, де пан Володимир погостив мене цукриками, а себе кавильом (якый так и не встиг выпити ищи до галереї через мої звіданя) и піпов. Мы продовжили бесіду, в котрой Володимир Микита мало прибив ня новостьов про вто, што хоче одказати ся од регалій Народного художника України и Заслуженого художника України: «Розумієте, колись сі званя были направду вартыма, їх удостойовали ся єдиниці. А днесь се всьо по другому. Люде, які ищи й близько не досягли того уровня, які ведуть за собов такі званя, вже їх дуставуть лем тому, што якось приближені до власти. Се абсурд! Мені се не треба, се не показник, тим булш в наш час. Лем творчость має сенс. Я серенчливый, коли розуміву, што приблизив ся до якогось идеалу ци што…». На моє звіданя, ци є картина, яков бы пан Володимир быв цілком доволный, и яку бы мож было назвати идеалнов, вповів лем єдно – «Не дозрів!».

От так, легенда и геній выявив ся напрочуд скромнов особистостьов, добрым, мудрым и дуже легкым у комунікованьови чоловіком, якый повностьов присвятив себе професії маляря!

P.S. Я ищи малов восхищала ся творчостьов Володимира Микиты. Теперь, після дакулкох годин на єдинці из ним, я аж нияк не перестану любити його картины, айбо вже не можу думати про нього лем, як про маляря. Теперь ‒ се образець того, якым має быти челядник и як треба прожити своє житя, штобы «потому» направду про нич не жаліти…