Із Пасїкы до Пряшева через Великый Варад

Подаєме доповідь знамного историка церьковли, кандидата историчных наук, доцента УжНУ Володимира Фенича, котра прозвучала 23 новембра у Сваляві з поводу 265-ых роковин од дня рожденя першого пряшовського єпископа Григорія Таркович.

Життєвий шлях Григорія Тарковича від народження до демісії з уряду капітульного (генерального) вікарія Мукачівської греко-католицької єпархії (1754–1817)

Пасіка у XVII–XIX ст.

Маленьке русинське село Пасіка перебувало в складі королівського комітату Береґ, колись Верецького, а відтак Свалявського округу, та належало Мукачівській домінії (землеволодінню) графів Шенборнів.

До XVII ст. поселення згадувалося разом із селом Сусково. 5 березня 1590 р. трансільванський князь Жіґмонд Ракоці дарує це поселення Матею Палчічу, Ференцу Зітткару, Шімону Зітткару та його синам Яношу, Орбану і Станку.

За даними урбару 1649 р. село трансільванського князя Дьордя Ракоці мало 13 вільних селян, 16 хлопців, 32 дорослих чоловіків та 8 коней. У 1699 р. в селі згадується священик (батько) Янош Пап. В селі проживали одні русини, а півсела тоді звали Іванами.

За даними канонічної візитації Мукачівської уніатської єпархії, здійсненої у 1750–1752 рр. єпископом Михайлом Мануїлом Ольшавським, парохом в селі був Сімеон Таркович. Парафія була заснована попереднім єпископом Георгієм Геннадієм Бізанцієм, від якого в церкві св. Архистратига Михаїла знаходився антимінс. В селі налічувалося 50 вірних уніатів та 12 «гостей». Церковна метрика в селі ще на той час не велася.

У 1792 р. в селі Пасіка проживало 195 жителів. Село було філією парафії Сусково (тут проживало 111 жителів). Іншою філією було село Поляна, в якому проживало 185 жителів. Священиком у парафії на всі три села був Юрій Попович. У 1806 р. сусковський священик Юрій Попович залишався парохом на всі три села. Тоді в Пасіці проживало 199 жителів. Село було чисто русинським і греко-католицьким. В селі налічувалося 36 вільних жителів.

У 1851 р. в с. Пасіка проживало 279 греко-католиків і 6 євреїв. Станом на 1854 р. в селі Пасіка проживало 380 жителів. З них 356 були греко-католиками. В селі налічувалося 65 дворів. Село мало 537 гольдів орної землі.

Народження і дитинство (1754–1768?)

Григорій Таркович народився в Пасіці 20 листопада 1754 р. Його батьками були Андрій Таркович та Анастасія Таркович, уроджена Ганковська. Григорій був похрещеним своїм дідом Сімеоном Тарковичем, який був місцевим греко-католицьким священиком. Хрещеними батьками Григорія були Сімеон Гомічко, греко-католицький парох в Сускові, та Катерина Кеменяш.

Батько Григорія Андрій Таркович був дяком і вчителем (кантором). Початкову освіту Григорій отримав удома та від свого діда-священика. Ще до вступу в гімназію він знав на пам’ять церковнослов’янською мовою Книгу псалмів та Часослов.

Гімназійна освіта в Ужгородському єзуїтському колегіумі (1768?–1773) та гімназії у Великому Вараді (1773–1774)

Гімназійну освіту Г. Таркович спочатку (від 1768 р.?) здобував в Ужгороді в отців-єзуїтів. Навчаючись в єзуїтському колегіумі (заснованому в 1613 р. в Гуменному та перенесеному в 1646 р. в Ужгород) він мав твердий намір після завершення гімназійних студій вступити до Товариства єзуїтів. Але цього не сталося, бо в 1773 р. Орден був розпущений папою Климентом XIV (відновлений був лише у 1814 р.).

Після цього, у 1773–1774 рр. Г. Таркович продовжив навчання філософії в гімназії румунського міста Великий Варад (Нодь Варод, Орадеа Маре). Разом з ним тут навчався і Олексій Повчі. В місті від 1777 р. існувала резиденція єпископа самостійної румунської греко-католицької єпархії.

Богословські студії в Генеральній семінарії для греко-католиків при церкві св. Варвари (Barbareum) у Відні (1774–1778)

Щойно в 1774 р. Марія Терезія відкрила у Відні при церкві св. Варвари (Barbareum) для греко-католиків центральну семінарію, як з Мукачівської єпархії єпископ Андрій Бачинський у 1775 р. відправив на навчання трьох кліриків: Григорія Тарковича, Йосифа Буковського та Ставровського. З них лише Г. Таркович повністю закінчив богословські студії.

Упродовж 1775–1784 рр. в семінарії св. Варвари у Відні навчалося 116 кліриків. З них – 32 були з Мукачівської єпархії, але лише 15-ро закінчили богословські студії.

По завершенню навчання в столиці імперії Габсбургів Григорій Таркович повернувся в розпорядження свого єпископа А. Бачинського в Ужгород.

Висвячення та священство в монастирській церкві св. Миколая ЧСВВ в Мукачеві (1779)

9 листопада 1778 р. єпископ А. Бачинський уділив Г. Тарковичу піддияконські, а 20 листопада 1778 р. – дияконські свячення. Його хіротонія висвячення відбулася 1 січня 1779 р. в монастирі св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві. Після цього єпископ А. Бачинський призначив Григорія Тарковича пресвітером старовинної монастирської церкви. Це важливо тим, що від 1751 р. єпископи не проживали в монастирі. Але тут Г. Таркович довго не затримався.

Професор морального богослов’я та префект Ужгородської єпархіальної богословської семінарії (1779–1793)

Ще того самого року (1779) єпископ А. Бачинський призначив Г. Тарковича професором богослов’я в монастирську школу в Мукачеві.

У 1780 р., на базі перенесеної з Мукачева монастирської школи, в Ужгороді було відкрито єпархіальну богословську семінарію. Відповідно до затвердженого Марією Терезією навчального плану, професор морального богослов’я одночасно мав навчати семінаристів ще й пастирського богослов’я. Пастирське богослов’я в той час включало: 1) Гомілетику (як правильно розмовляти, розповідати) й катехитику (усне повчання, настанови); 2) Літургіку (вірне виконання священнодійства) і 3) Практичне душпастирство.

Першим професором морального богослов’я у 1780 р. став Григорій Таркович. Він викладав тут до 1793 р. Г. Таркович був префектом богословської семінарії в Ужгороді. Посаду ректора було введено лише в 1805 р. (у 1805–1806 та у 1809–1813 рр. ректором був канонік Василь Папп).

Тим часом, 3 лютого 1787 р., на прохання мукачівського єпископа Андрія Бачинського, імператор Йосиф ІІ створює з осідком в Кошицях третій вікаріат в Мукачівській єпархії. 27 липня 1787 р. першим його вікарієм був призначений Іоан Ковач де Пастелій. 13 січня 1790 р., після смерті І. Пастелія, кошицьким вікарієм було призначено каноніка Капітулу МГКЄ Михайла Брадача. 29 серпня 1792 р. осідок вікарія Кошицького вікаріату імператор Леопольд ІІ переніс до Пряшева.

5 листопада 1789 р. єпископ Андрій Бачинський призначив каноніками Мукачівського капітулу Михайла Щавницького та свого небожа Теодора Бачинського, а кандидатами в каноніки – Александра Рогаці та префекта Ужгородської богословської семінарії, професора морального богослов’я Г. Тарковича.

Гайдудорозький парох та саболчський архідиякон (1793–1797)

Аби надати (внуку від молодшого брата Теодора Бачинського нагоду отримати вищі заслуги, єпископ А. Бачинський у 1793 р. призначає Григорія Тарковича парохом в Гадудороґ, а на його місце префектом богословської семінарії в Ужгороді призначив свого родака. ‘

На той момент парафія в єпархії в Гайдудорозі пустувала у зв’язку із звільненням Іоана Копчая, якого було переведено на парафію до Нових Лучок. Г. Таркович також був призначений архідияконом комітату Саболч. Під його юрисдикцією перебували 22 парафії. Складність цієї парафії та цілого архідияконату полягала в тому, що більшість вірників були угорцями або угорськомовними гойдуками, русинами і сербами. Тут колись свою душпастирську діяльність розпочинав і А. Бачинський, а відтак був відправлений до Відні, де став мукачівським єпископом. Не знав тоді Г. Таркович, що його буде чекати та сама доля, тільки не в Мукачівський єпархії.

В тому часі у єпископа А. Бачинського визріла ідея видання Біблії. З нею він поділився з Г. Тарковичем в листі 23 квітня 1794 р. Первісно Біблія мала бути надрукована у віденській університетській друкарні Стефана Новаковича. А. Бачинський писав Г. Тарковичу, що за Почаївську Біблію треба заплатити 50-70 ринських форинтів, тоді як віденська друкарня надрукує за 15 ринських форинтів. Тому 8 жовтня 1794 р. А. Бачинський замовив у віденській друкарні С. Новаковича 300 екземплярів Біблії. Гайдудорозький парох та саболчський архідиякон Г. Таркович дуже захопився справою свого єпископа по виданню Біблії церковнослов’янською мовою. 20 січня 1795 р. він видав архідияконський циркуляр до свого духовенства на русинській мові. Але виявилося, що лише гайдудорозька громада виплатила повну ціну, а громади Нїргелш та Бюд – лише по півціни.

У Гайдудорозі Г. Таркович використовував, як напише пізніше Франтішек Тіхий, русинську, підкарпаторуську мову. Це видно не лише з його архідияконських убіжників. До 1810 р. в Гайдудорозі метрики теж велися кирилицею. Правописна мова Г. Тарковича була свідомим вибором на користь граматики Мелетія Смотрицького без використання графеми ь, замість якої використовувалася лише графема ъ. Г. Таркович у гадйудорозький період свідомо переходив від церковнослов’янських норм до русинського народного язика. Руський вплив особливо був помітним в урядових документах трьох випускників Віденської семінарії Іоана Копчая, Григорія Тарковича та Арсенія Коцака. Всі троє знали граматику росіянина Михаїла Ломоносова від 1755 р.

Ужгородський парох (1797–1803)

У 1797 р. Григорій Таркович стає ужгородським парохом церкви на «Цегольні». Цегольнянська церква була заснована у 1575 р. Одночасно Г. Таркович служив і в Хресто-Воздвиженському Кафедральному соборі. Г. Таркович зіграв велику роль у формуванні Єпископської бібліотеки А. Бачинським в Ужгороді, яка налічувала 9 тис. примірників.

Офіційний цензор слов’янських книг (т. зв. іллірійських) Королівської Угорської Університетської Друкарні в Буді (1803 – до липня 1813)

У 1803 р. Г. Таркович був призначений офіційним цензором слов’янських книг Королівської Угорської Університетської Друкарні в Буді (т. зв. іллірійської друкарні). Пешт і Буда як два міста існували до 1872 р. Після смерті Йозефа Курцбека (1792) ця друкарня (засн. 1770 р. Марією Терезією) перейшла до Стефана Новаковича. Тепер же віденська друкарня була перекуплена Пештським університетом. Г. Таркович обіймав посаду офіційного цензора слов’янських книг в Буді цілих десять років (1803–1813). За цей час він часто відвідував отців капуцинів.

Після того, як у 1801 р. за дорученням мукачівського єпископа А. Бачинського канонік Іван Кутка видав у Буді «Катехисїсъ малый или наука православно-христїанская сокращенная во благочестное воспитанїе юношества дїецесїи Мункачовскїя», у 1803 р. він видав у Буді Катехисїсъ велїкїй… Цензором цієї книги був Григорій Таркович.

У 1804 р. мукачівський єпископ А. Бачинський призначає Г. Тарковича каноніком мукачівського капітулу. Крім своєї основної посади «цензора візантійсько-слов’янських книг», Г. Таркович двічі представляв Мукачівську капітулу на угорському церковному сеймі в Пожоні (Братиславі) у 1803 і 1807 р. Великою заслугою Г. Тарковича була поява в університетській друкарні 1804–1805 рр. «Библії сирЂчь книги священного писанія ветхого и новаго завЂта…». Десятилітні старання єпископа А. Бачинського нарешті увінчалися успіхом.

Григорій Таркович першим висловив думку про те, що Карпати є колискою всього слов’янства. У 1805 р. в Буді він надрукував вірш Ода на тезоіменини угорського палатина пана Йосифа та графа Ференца Сейчені, в якій писав: «Карпатъ Славяновъ есть истый отець, мати. Но разсЂянны дЂти то не ищутъ знати». Мова Г. Тарковича, на думку Франтішека Тіхого, була орієнтована на «високий стиль» у розумінні М. В. Ломоносова та на церковнослов’янські взірці. Його мова – це синтез церковного і світського стилів.

Після смерті мукачівського єпископа Андрія Бачинського (19.12.1809) влада викликала до Буди трьох найбільш впливових каноніків МГКЄ: капітульного вікарія Іоанн Кутка, пряшівського вікарія та титулярного єпископа Доріленського Михайла Брадача та будинського цензора іллірійської друкарні слов’янських книг Григорія Тарковича.

Після того як 27 березня 1810 р. Намісницька канцелярія в Пожоні (Братиславі) звернулася до Мукачівської консисторії з проханням адміністративно поділити велику МГКЄ (понад 49 тис. кв. км., 724 парафії, 1660 філій, 13 архідеканатів, 60 деканатів та 541 963 вірних) на три єпархії, канонік Капітулу Іоанн Кутка цю ідею підтримав і розробив відповідний проект трьох єпархій: Мукачівської – 262 парафії та 193 552 вірних, Марамороської – 240 парафій (130 румунських і 110 русинських) та 185 717 вірних і Пряшівської – 189 парафій та 145 730 вірних.

У той же час канонік Михайло Брадач виступив проти І. Кутки. Натомість І. Кутку підтримав румунський канонік із Великого Вараду Олексій Повчі. Мировим суддею розрішити спір між Куткою і Брадачем уряд призначив Григорія Тарковича. Але йому не вдалося досягти згоди між ними.

17 жовтня 1812 р. І. Кутка помер, а М. Брадач 24 жовтня 1812 р. став капітульним вікарієм МГКЄ. Справа поділу великої єпархії відкладалася.

Кошицький вікарій Мукачівської греко-католицької єпархії в Пряшеві (30 липня 1813 – 22 грудня 1815 р.)

У 1813 р., після смерті генерального вікарія Капітули МГКЄ Іоанна Кутки на його місце обирають кошицького вікарія Іоанна Брадача. 30 липня 1813 р. Григорій Таркович був іменований на кошицького вікарія з осідком у Пряшеві. Угорська намісницька канцелярія готувала його на пряшівського єпископа, хоча сам Г. Таркович не приховував, що хотів стати лише мукачівським єпископом.

Виконувати нові функції кошицького вікарія Г. Таркович прибув до Пряшева 18 грудня 1813 р. В Пряшеві він прожив два роки. Його осідком був напівзруйнований монастир міноритів з прилеглим до нього храмом. Владою йому було визначено зарплату в розмірі 480 флоринів на рік (таку суму він дістав аж до серпня 1821 р.).

3 листопада 1815 р. імператор Франц І як Апостольський король Угорщини видав розпорядження про поділ Мукачівської єпархії. Цим указом створилася Пряшівська єпархія із 194 парафій та бл. 150 тис. вірних, що проживали в семи комітатах: Абауй, Боршод, Ґемер, Шариш, Спіш, Торна та п’яти деканатів північної частини комітату Зеплин. Тоді ж було вирішено, що 72 парафії комітату Сатмар відійдуть до румунської греко-католицької єпархії Великий Варад.

Капітулярний (генеральний) вікарій Мукачівської греко-католицької єпархії в Ужгороді (22 грудня 1815 – 16 жовтня 1817 р.)

У 1815 р. після смерті Михайла Брадача (20 грудня) вікарія Кошицького вікаріату Григорія Тарковича 22 грудня було обрано капітульним (генеральним) вікарієм Мукачівської єпархії. Він прибув до Ужгорода. На його місце вікарія в Пряшеві було призначено каноніка Капітулу МГКЄ Іоана Ольшавського (1815–1820).

В січні 1816 р. в Буді відбулося засідання Намісницької ради за участі трьох латинських єпископів (еґерського архієпископа, кошицького та сатмарського єпископів), двох греко-католицьких єпископів (із Великого Вараду та Крижевців), і від МГКЄ – генерального вікарія Григорія Тарковича. 16 січня 1816 р. комісія винесла рішення про створення Пряшівської єпархії із 194 парафій Кошицького вікаріату. 26 січня 1816 р. комісія запропонувала імператору Францу І на розгляд по дві кандидатури на мукачівського єпископа - каноніків великоварадинської капітули Олексія Повчі і Симеона Брана) та пряшівського єпископа - капітульного (генерального) вікарія Григорія Тарковича і каноніка мукачівського капітулу та пряшівського єпископського вікарія Іоана Ольшавського. Імператор обрав старших за віком О. Повчія (63 роки) і Г. Тарковича (62 роки).

1 березня 1816 р. Франц І інформував про своє рішення Римський престол. 7 березня 1816 р. імператор Франц І як Апостольський король Угорщини призначив капітульного вікарія та каноніка Мукачівської єпархії Григорія Тарковича єпископом Пряшівським. Але, як виявиться, Г. Таркович очікував на призначення мукачівським єпископом. В результаті, він закрився від усіх на 14-15 днів в надії, що все зміниться. 11 травня 1816 р. він навіть пробував апелювати до вищого суду, мотивуючи своє звернення похилим віком.

Програвши битву своєму однокласникові по навчанню у Великому Вараді румуну Олексію Повчію, котрий, на відміну від Г. Тарковича знав і русинську, і волоську мову, 17 жовтня 1816 р. Г. Таркович відбув до Відня. 29 жовтня 1816 р. Намісницька рада в Буді ще раз підтвердила намір Г. Тарковича бути чи не бути пряшівським єпископом. І він погодився.

Одночасно ще якийсь час Г. Таркович залишався капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. 7 березня 1817 р. віденського нунція кардинала Антоніо Ґабріела Северолу замінив архієпископ Пауло Леарді. Це зрушило з місця питання остаточного призначення в єпископи і О. Повчія, і Г. Тарковича. До Відня Г. Таркович прибув 19 березня 1817 р. 22 березня 1817 р. він був призначений першим пряшівським єпископом.

24 липня 1817 р. папа Пій VII видав буллу про перенесення осідку мукачівського єпископа з Мукачева до Ужгорода, хоч Марія Терезія це зробила ще в 1775 р. 11 серпня 1817 р. з’явилася булла про призначення мукачівським єпископом Олексія Повчія. Він став 22-им по рахунку архієреєм Мукачівським. У Відні Г. Таркович прожив три роки (до листопада 1820), звідки керував Капітулою МГКЄ. 11 липня 1817 р. Франц І призначив єпископу Г. Тарковичу пожиттєву річну платню в розмірі 6 тис. флоринів з Релігійного фонду. Останні рішення підписані Г. Тарковичем в якості капітульного (генерального) вікарія МГКЄ датується 16 жовтням 1817 р. Це пояснювалося тим, що Олексій Повчі прибув до Ужгорода лише в січні 1818 р., а єпархія не могла залишатися без верховного адміністратора.

Одне життя на багатьох

Григорій Таркович знав русинську, церковнослов’янську, грецьку, латинську, російську, німецьку та угорську мови. Мав класичну на той час гімназійну та вищу богословську освіту. За свої 65 років життя (а прожив він до 1841 р. і помер у віці 87 років), Г. Таркович із маленького села Пасіки (навіть не повноцінної парафії, а лише філії) побував в Ужгороді (на початку 1770-х), Великому Вараді (1773–1774), Відні (1775–1778), Мукачеві (1779–1780), Ужгороді (1780–1793), Гайдудорозі (1793–1797), Ужгороді (1797–1803), Буді (1803–1813), Пряшеві (1813–1815), Ужгороді (1815–1817) та Відні (1817–1820). Одного його життя вистачило б на багатьох своїх співвітчизників.

Замість того аби стати 22-им мукачівським єпископом, чого він дуже хотів, Григорій Таркович став першим єпископом Пряшівської русинської греко-католицької єпархії (засн. 1818), яка минулого року відзначила свій славний 200-річний ювілей.

Григорій Таркович – один з багатьох видатних діячів, яким багата християнська земля карпатських русинів.