Русинська демонолоґія у народных вірованях

Русинська демонологія у «Народных вірованях» Ф.Потушняка, «Нашому родному крайови» Александера Маркуша и «Свалявщині у переказах и легендах» Л.Андрелы

Из глыбины вікув дуйшли до нас из ряндяшныма обрывками язычницькых віровань елементы карпаторусинськоі демонологиі. Дуйшли и жывуть. Они образовуть такый-собі готичный шор народных віровань, котрый уже твердо сформіровав ся у окремішный рокаш и и моцно усів ся у нашому фольклорі оповідками про вшылякых дводушникув: ночникув, вовкунув, упирьов, чорнокнижникув, босоркань; про гадув, злі очи, мертву любов и кроваво-прокляті гроші.

Сесі памнянуті образы издавна жывуть у народнуй творчости идавно они вже обросли русинськым менталітетом, вбрали ся в русинськоє цуря, хоснувуть нашу бесіду. Через се и потрафили демонологічні персонажі у поле обзора нашых фольклористув и етнографув.

Дводушник — челяднык, котрый має два сердця: єдно людськоє, а друге — нечистоє. Є дакулько видув дводушникув:

1. Вовкун
2. Ночник
3. Упырь
4. Чернокнижник
5. Босорканя вадь босоркун

Вовкун

Мифологичеська истота, котра валовшна перечинювати ся из чоловіка на звіря вадь наоборот. Оборотень, перенимавучый образ вовка, называть ся ликантроп.

Ф.Потушняк у «Народных вірованях» дає научноє обгрунтованя сього понятя, говорячи, ож вовкуны стрічавуть ся у «Слові о полку Ігоря», де на вовка перечиняв ся князь Всеслав; сесе же вчиняв и сын болгарського царя Семиона.

Потушняк твердить, же вовк, ги у индійцьов тигр, є символом темных сил, символом ночи, символом злоі природы. За вірованями, кить вовк снить ся, йсе означає, же маєте врага; гертанку вовка хосновали босоркані діла выкликаня ненависти (позерати через неі); кить у грани печи вовчу жылу – заставляти врага свого мучити ся.

У вовкуна може обернути ся хоть-котрый челядник, коли на то прийде час. Процес перечиненя може быти ги вночи, так и вдень.

Вовкунами ставуть:

1. По вороженю босоркані.
2. Такыми ся родять.

Завороженый у вовка буде вовкуном пять рокув, айбо по тому стає нормальным чоловіком. А рожденый вовкун обстає ся такым навхтема.

Вовкун, ги є дворушник, має два сердця. Вун має душу вовка, а наружность и привычкы чоловіка.

Потушняк наводить дакулько примірув легенд про вовкунув:

1. Пушкарі (фоштеры) забили вовкуна. Коли го розпороли – найшли два серця, а пуд кожов – черес.
2. Вувчарь уздрів великого вовка, котрый перескочив городину. Айбо вовк запутав ся и впав через голову на землю. При тому урвав ся гачнык на його шыі, якым быв завороженый. Вовкун став нараз чоловіком.
3. Пушкарь упозерав стадо вовкув и хотів стрілити, айбо єден вовк вырвав му из рук зубами пушку и втік из нив. Другый раз, пуд час охоты, пушкарь зайшов од свому цімборови и уздрів свою пушку на стіні. Газда вповів, што кибы пушкарь забив товды хоть єдного вовка, то тепирь бы загиб. Вовкун погостив го, отдав му пушку и заказав дакому розказовати.
4. У слідуючуй историі жона из чоловіком гребли сіно. Чоловік кудась пушов. А на жону напав великый вовк. Одбивала ся небога, ги могла, желізныма вилами. Айбо вовк погрыз юй віган. ..Чоловік вернув ся змученый и побитый. Коли сіли йисти, то впозерала му межи зубами кускы свого вігана. Поняла, же є вовкуном, и одказала ся из ним жыти дале.
5. Сирохман, котрый пас вувці, увидів вовка, што напав на стадо. Хлопець вхопив фейсу и начав вовка рубати. Бив го, бив и прогнав гет. Коли прийшов домув и побзерав на няня, котрый лежав на постелі, то врозумів, што порубав си отця.
6. Вєдно из другыма вовками вовкуны часто роблять збыткованя сільськуй худобі. Айбо йих легко впознати, бо худоба у селі страшно реве, а в колысках плачуть діти. Вовкуна щи мож спознати по ходьбі и войови. И є лем єдна нуч, коли мож йих убити.
7. У Брустурах на селянина напав вовк. Тот отбивав ся каміньом. Метав, метав, аж туй настало рано: вовк почав утікати, а челядник побіг за ним. Скочив вовк через городину фары… йсе быв сільськый пуп.

Потушняк зазначать, што вшыляка нечисть обертать ся щи на коня, цапа, жабу, гада, пса, потя. Ги обычно: чорт – на цапа, упирь – в коня, босорканя – в жабу, босоркун – у пса.

У № 7 новинкы «Віночок» (1926р.) Александер Маркуш напечатав дві легенді про вовкунув, записані школашом Хустськоі гимназиі Георгійом Оросом:

1. Вовкун умер. Айбо по смерти и дале робив біду людям, гублячи маргу. Вырыли го из гроба и хотіли вєдно из копоршовом завести у дакотрый звур. Айбо груб не могли рушити из міста. Лем, коли жона вовкуна хитро выманила од нього секрет, то запрягли двох волув- близнюкув и затягли деревище у далекый звур, выдкить ся вовкун нигде вже не выбрав.
2. Старый вувчарь одправив сынув у село. А сам обстав ся варити токан. Коли стемніло – прийшов великый вовчище. Бы ся всокотити, чоловік метав у нього горячым тораном. Выметав вшыткый из котла. Коли запів когут – вовк щез. Через дакотрый час пушов вувчарь глядати роботу у варош. И из оболока парадноі хыжи покликав го важный пан. Погостив пан вувчаря и подаровав му вуз мелаю (киндериці) й міх гроший. Лем товды признав ся пан, же вун быв тым вовком.

У первуй историі из «Віночка» поминавуть ся два волы-близнюкы. Штось похожоє стрічаєме и у Ф.Потушняка. У розділі «Нагота при ворожіню» говорить ся про двох волув-близнюкув, котрыма правила гола босорканя при оборювані села, абы всокотити го од холеры.
(Федор Потушняк, Иван Петровцій. Ворожкы осüйськых босоркань. Осüй. 2011. С. 234-235)

Похожа легенда была записана и на Свалявщині, де при епідемії село Павлово оборювали волами-близнюками два браты-близнюкы.
(Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.81)

У зобраных на Свалявщині и ушореных Ларисов Андрелов переказах и легендах демонічный образ вовкуна трафлять ся не єдноразово:

1. Чоловік пуд час сінокоса помуг вовкови: вытяг му шкалку из лапы и накормив го. Через рокы у селі зачав ся голод и наш газда подав ся глядати зерно на купчу, жебы нагодовати файту. Єден чоловік у чужині завюг го до хыжи, нагодовав и без гроший дав му зерно. На вопрос: «Чому так чинить?» - отказав, же тым вовком быв вун сам.
   (Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.36)
2. Легенда про чоловіка-вовкуна напоминать повностьов идентичну, наведену Ф.Потушняком оповідь, коли вовк погрыз жоні віган. Лем туйка жона чоловіка не била.
   (Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.37-38)
3. Одрізнять ся читаво од уже памнянутых оповідьов переказ, записаный у Голубиному: Хлопець из Марамороша лишив дівку, а мати ї перетворила го на вовка. За два рокы вун ходив у вовчуй шкурі и зазнав читаво збытковань, по чому став наново чоловіком. Айбо по сьому нигда не розказовав, што ся из ним вчинило.
   (Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.46-47)

Ночник

Ночник хоть и має в собі нечистого духа, айбо ходить у свому тілі и не мінять го (правда, може поміняти форму вадь зникнути докус). Легенды и переказы про ночника май булше жывуть у селах межи Боржавов и Тересвов. У другых районах вадь про нього не чули, вадь змішовуть го у рокаш из босоркуном ци вовкуном.

Удень ночник жыє, ги обычный челядник, а на вечур, коли приходить на нього час, проти своі волі, вун ходить по селови, мордує и убивать людий. Майбулшу силу вун має у день слабого місяця из 9 до 1 годины ночи. Ночник має нечистого духа, котрый пробуджує ся в ньому, коли чиста душа спить.

Так ги має ночник два сердця, то єдно у нього фурт спить, а другоє бодрствує. Мертвый у копоршовы ночник може мати єдну половину тіла закляглов, синьов, а другу – жывов и свіжов. По смерти ночник може вредити людям. Ночник выпозірує свою жертву на розпутях, пустынных містах, водных переходах. Нападать на неі и замордовує, айбо не зжерать.

Ги правило май булше ночникув зображовуть корчмарями. Ф.Потушняк подає дакулько переказув про ночникув:

1. Вояк вертав ся из фронта и мусив перебрати ся через потук. На середині стрів му ся чоловік и напав на нього. Вояк одбивав ся и трафив багнейтом ночникови у тімя. Тот втік, а солдат зайшов до знакомого корчмаря: тот лежав у постели из скрывавленов головов. Вояк врозумів, тко то и добив го багнейтом, бо багнейт, ги друга збруя, є сященным.
2. Двоє кумовув договорьовали ся у корчмі йти вночи на тыча и не творили ся на корчмаря. Ги обычно, єден кум прийшов май скоро ги другый. Выліз на дерево и зачав обрубовати конарі. Нагло зачув, же ткось кличе го долув и коли зліз, то увидів корчмаря. Тот од ньому почав лізти. Айбо кум порубав го фейсов.
3. Ночник изминив голос и голосом фрайиркы выманив легиня на хутар и там забив на смерть. Борьба была страшнов, бо черес и кресаня хлопця лежали далеко от тіла, котроє было домак синьоє.

За народныма вірованями ночники суть у каждому селі и излюбленоє місто йих є на хутарах. Они збиравуть ся на раду, мавуть свого старшого и обставуть ся такыми аж до смерти. Хоронячи ночникув, кладуть йим у копоршов (ги и другым дводушникам) троян зіля, тимян, чистець.
(Федор Потушняк, Иван Петровцій. Ворожкы осüйськых босоркань. Осüй. 2011. С. 283-286)

Упырь

Упырь (опир, кровосос, вампір) — в славянськуй міфологиі — покойник, май скоро умерлый босоркун, котрый встає по ночам из могилы и пойидает людий вадь высасує из них кров. Такых покойникув хоронили май дале от сел и особым способом.

Александер Маркуш у №8 за 1925 р. новинкы «Наш родный край» наводить легенду, записану школашом Хустськоі гимназиі Павлом Драгулов:

• Чоловік, котрый умирав, поділив своє обыстя межи сынами. Вун вповів, што коли будуть ночовати у садови и чути голосы, штобы ся нич не творили и не обзывали ся. Два старші браты так и вчинили: коли из вувцями ночовали у няньовому саду, не обзывали ся на кликаня. Айбо меншый сын не выдержав и ся взвав. По тому перед колибов появив ся чоловік, котрый забрав легіня з собов у печеру вєдно из вувцями. Се быв упирь. Вун розклав огень и вказав хлопцьови на 99 людськых голов на стіні. «И твоя там буде», - вповів на послідок кровосос. Айбо легінь утямив в углови довбну и, коли упирь зогнув ся, абы поддути огень, ударив го по голові. Тот упав у грань и повыпікав собі очи. «Чекай, я тя научу! Правда, што м сліпый и не можу тя видіти. Айбо я вымечу вшыткі вувцы по єднуй, а ты обстанеш ся», - зарычав упирь. Но легінь быв розумный: наскоро обдер єдного барана ,заліз в кожу го и вампір вывер го первым из печеры. Так хлопець обстав ся жывим, а упирь и днесь ходить напомацки по хащах и бьє ся об дерева.
  (Наш родный край. 1925. №8. С.15-16)

Ги видиме, наш, карпаторусинськый, упирь читаво різнить ся от вчиненого америцькым писательом Стокером образа трансильванського вампіра Дракулы. У легенді, подануй школашом (хоть и фамилия му Драгула?), кровосос май скоро напоминать нам героя античноі поемы «Одіссея» циклопа Поліфема.

Чорнокнижник

У світовуй міфологиі они были даколи босоркунами-ученыма, котрі хосновали тайну магію. Айбо в погоні за жерелами магическоі моцы отказали ся от свойых учений на хосен чорноі магиі.

Ги пише Ф.Потушняк, у карпаторусинськых вірованях термін «чорнокнижник» май частіше стрічать ся на запад от Латориці (межи лемаками) и у Гуцьльщині (занесенный из другых районув). Чорнокнижникы суть май благыма межи всіма дворушниками. Айбо се превилегийована каста, котра вчинена лем из ученых людий, котрі мали особі таланты.

Выбрані зборами чорнокнижникув, сесі люде переносять ся хмаров у котроєсь отшельноє місто и там ся доучовуть. Чорнокнижникы жывуть на безлюдных полянках, глыбоко у ліснуй хащи. Ги розумні люде, они довго думавуть вперед, што вповісти.

Чорнокнижникы валовшні вчиняти град, вітер, хмары. При сюй роботі часто хоснувуть шарканя, на котрому літавуть. Айбо можуть літати и самі у хмарі. Є много переказув, у котрых чорнокнижник спускать ся у свою хыжу из хмары.

Часто чорнокнижникы роблять роботу сятого Ильі (быває, што повіря про Илью переносить ся на чорнокнижника).

• Є легенда, в котруй фоштер забив чорта, котрый глумив ся небови и блискавци. Из неба спустив ся чорнокнижник и вручив му в подарок пушку, из котроі мож забити хоть-котру звірку.

Чорнокнижниками у селах на сміх называвуть сільськых дякув, котрі фурт сидять из книжками. Псалтирь є такой предметом віщованя, а чорній цвіт – символом тайны, символом ночи.
(Федор Потушняк, Иван Петровцій. Ворожкы осüйськых босоркань. Осüй. 2011. С. 245-249)

Похожа на записану Ф.Потушняком є легенда, напечатана А.Маркушом у новинци «Наш родный край» про опрышка Пинтю. Тот забив чорта, котрый глумив ся из неба и за се вчув голос: «Што хочеш, Пинтьо, за то, штось забив чорта». Пинтя попросив силу.
(Наш родный край. 1924. №6. С.18)

У переказови, записаному в Голубиному, розказує ся про чорнокнижника, котрый отдячив газдови. Тот дав дідови-чорнокнижникови напити ся молока и завто ни єдно стебло из газдовоі загороды не змокло пуд час страшноі зливы.
(Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.43-44)

Босокраня и босоркун

Образ босоркані стрічать ся по вшыткому Пудкарпатю и она, ги и другі готичні образы, є дводушнов. Босорканя отберать молоко у коров, перемінює ся на дашто другоє, «водить», краде и пудмінять дітий, ходить на відьмовські шабаші на гору Бужору ( при тому перечинять на коня и сідлать свого вадь чужого газду). На босорканськых вечорницях они фрайировуть ся из чортами.

Чоловік, котрый йде в пойиздку, кить стріне босорканю, то похибить му в пути. Похибить и псови, котрый бреше на босорканю. Межи відьмами отділявуть ся «чередниці», котрі «спеціалізовуть ся» по отбираньови молока у коров (ходять у череду). На середньому Марамороши босоркань ділять на вченых и рожденых. Вчену босорканю ошколововала друга відьма, айбо сила ї май мала, ги у рожденоі. Пуслідня дустає свою моцу спадково.

Босоркані боять ся чеснока и сяченоі воды. Кить чоловік найисть ся чеснока вадь намастить ся ним, то відьма має неспокуй: лізать ночами по городинах, ходить межами, ричить нелюдськым голосом. Долиняни вірять, што босорканя, котра вмерла, встає из гроба и губить свою файту (май наперед – чоловіка).

Давно люде думали, же босоркані суть на каждому селі и по дакотрых поселенях йих жыє не менше ги 10-15. Босоркані злі и йих коровы давуть саму сметану, а кури фурт несуть ся.

Познати босорканю мож по тілесным ознакам: має очи разного цвіта (часто - косі) и бородавку на лицьови вадь на потилици. Айбо май часто она має невеликый хвостик и зарослі груди. Хоть у дакотрых відьом волося не росте и на половых органах. У босоркань родять ся жовті, хворьковаті и горбаті діти.

Айбо май легко спознати босорканю на Великдень: коли пуп йде из причастьом – босоркані ся одвертавуть. Кить узяти причастя пуд язык, то мож впознати кажду відьму по великых, ги в оленя, рогах. Но се робити опасно: босоркані будуть мстити ся. Способ сокоченя при сьому: на Благовіщеня на межи посадити чеснок, а на Великдень перо из нього встромити у шапку. Йдучи из церьковли, треба сыпати маком позад себе, бо босоркані можуть догнати и роздерти. Щи єден способ: из 9 вадь 12 родув дерева учинити стульчик. Майстровати го от Руздва до Великодня. Кончити го треба рано на Великдень. У церьковли треба стати на сесь стульчик и мож впозерати кажду сільську босорканю по рогах. По пути домув треба сыпати позад себе маком, бо відьмы попробовуть догнати и помстити ся:

• Єден легінь из Бичкова зробив такый стульчик и пушов из ним уночи на Великдень до церьковли. Коли пуп заспівав: «Христос воскресе…», то хлопець став на стульчик и увидів, што знакома му жона и пару дівчат суть босорканями. Коли йшов домув, то сыпав мак. Айбо до хыжи маку му не выстало. Побіг наскоро домув и лем заскочив у хыжу, а босоркані вже обстали обыстя. Мав серинчу, што запіли когуты: бо роздерли бы го. Айбо пуздніше и так сьому легіньови босоркані ся помстили.

По смерти босоркані (котра ся не признала) од гробови ведуть монашку и она бере мертву за руку из словами: «Якась?». Кить рука ся кине, то йсе – відьма.
(Федор Потушняк, Иван Петровцій. Ворожкы осüйськых босоркань. Осüй. 2011. С. 225-233)

Ги правило, босоркані у фольклорі суть злыма. Так у легенді, записануй на Свалявщині, босорканя не хоче серинчі своюй дочці. А коли та без материноі волі отдала ся, она прокляла ї: тот, тко полюбить йиі дочку, внучку відьмы – умре. Штобы проклятя не збыло ся, внучка родила копольчя-хлопчика. Айбо сын ї тоже быв чоловіком и полюбив матір, через што загиб. Жона из горя и страху, што щи ткось загибне через любов од нюй, убила себе. Селяни спалили хижу у котруй колись жыла босорканя – баба.
(Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.56-57)

У иншому переказови розказує ся про дівку-босорканю, котра знавучи про свою смерть, попросила нянька из мамков не заплітати юй, мертвуй, косу, повязати ноги драчом, насыпати в рот трощеного скла и, при вынесеньови копоршова из хыжі, просунути го тричи пуд поруг. Они зробили вшытко, што присила донька. Айбо, про людий, заплели юй косу и не стали копоршув пуд поруг сунути. По тому почала марга у селі здыхати и нитко ся нич не розумів. Через се селяны найшли далеко, на Верховині, челядника-босоркуна, котрый розказав, же дівка была дводушницьов и старшына ї не зробила, што та просила. Вун взяв ся помочи селови. Коло гроба босорвані покликав ї, перемуг у борьбі и на сто рокув запретив юй робити шкоду людям.
(Андрела Лариса. Свалявщина у переказах і легендах. Ужгород – 2013. С.61-64)

Босоркуны читаво різнять ся от босоркань. Они, ги правило, суть добрішыма, рідко роблять біду людям. Ги у посліднюм переказови, босоркуны наказовуть наперед єдносельцюв, што из собов робити, абы не выйшли по смерти из гороба и не збытковали село.

Ги видиме, карпаторусинські народні вірованя суть багаті на готичні образы не менше ги у другых європськых народув. И не задарь Н.Гоголь у своюй повісти «Страшная месть» героюв Петра и Ивана замітує не де инде, а у Карпаты, в котрых нигда сам и не быв. Бизувно, директор го по Ніженськуй гимназиі, карпаторусин Иван Орлай и розказовав дашто свойим школашам из горлицькых страшных историй…